Розділ 16. Мемнон

Мілет, Галікарнас, Кос, літо 334 — весна 333 р. до н. е.

Лист до царя Мемнон диктував стоячи, а лист до дружини — сидячи. Тимокл помітив це ще навесні, в Зелеї, і відтоді не було жодного винятку.

У Галікарнасі, у великій кімнаті палацу Мавсола, з вікнами на гавань, у повітрі стояли морська волога, смола й вапняний дим, що курився у дворі для нових мурів. Мемнон стояв біля вікна, спиною до писаря, і слова йшли від нього рівно, наче видавлювані з морської солі, — правильні перські слова, завчені задовго, як завчають молитву.

Царю царів, світло Арії. Твій раб Мемнон цілує прах перед твоїми ногами. Як заставу моєї вірності та задля їхньої безпеки надсилаю до твого двору дружину свою Барсину, дочку Артабаза, і дітей моїх…

Далі йшло те, що цар хотів чути. Що втрати під Граником справжні, але не вирішальні. Що сатрапи билися хоробро. Що Арсіт, який не пережив сорому, був вірним слугою до кінця. Про те, що Арсіт наклав на себе руки від страху перед царським гнівом, — ні слова. Про те, що пораду Мемнона відкинули, — теж ні слова. Мертвих звинувачувати нерозумно: у них залишилися родичі при дворі.

Тимокл писав арамейською, дрібним писарським почерком, на добрій овечій шкірі, яку привозили з Сард, і думав про те, що лист цей читатиме не цар. Царі не читають. Його читатиме писар у Сусах — такий самий, як він, тільки старший і обережніший, — а потім хтось перекаже його цареві своїми словами. Лист пройде через десяток рук, і в кожній потроху зміниться, як монета стирається від долоні до долоні.

Потім Мемнон сів.

Лист до Барсини був грецькою, короткий, і нічого царського в ньому не було. Сатрапи ненавидять мене більше, ніж македонців. У Сусах тебе приймуть з усіма почестями, і всі знатимуть, навіщо ти там. Дивись, що їдять діти, і не приймай подарунків від тих, хто занадто чемний. Якщо зі мною щось станеться — йди до батька. Артабаз знає, що робити, він уже двічі втрачав усе.

І наприкінці, після паузи, так тихо, що Тимокл не одразу зрозумів, що це теж для листа: Він виріс. Той хлопчик. Ти б його не впізнала.

Тимокл записав і це. У нього була рідкісна пам’ять: прочитане чи почуте лягало в неї, як стиль у віск, і лежало, доки не знадобиться. Він давно зрозумів, що це єдине його майно. У таких, як він, — не греків і не персів, синів родоського торговця зерном і матері-лідійки, — іншого майна не буває.

Барсина виїжджала на світанку, в критій повозці із завісами, з дітьми, служницями й загоном перських вершників, що мав супроводжувати її до царської дороги. Тимокл виніс до повозки скриньку з листом до царя — вона мала віддати його власноруч. Лист до Барсини Мемнон віддав їй у руки сам, у дворі, і та сховала його на грудях, не розгортаючи.

Вона була не така, як Тимокл уявляв собі дружин сатрапів. Невисока, з сивиною на скронях, хоч ще не мала тридцяти, з голосом, спокійнішим за легіт світанку. Вона подякувала йому — писареві, якого ніхто не зауважував, — грецькою і спитала, чи має він де спати в цьому тісному від військ місті. Про себе вона не сказала нічого.

Коли повозка рушила, Мемнон стояв у брамі, поки та не зникла за поворотом дороги, а тоді ще довго, і Тимокл стояв позаду, бо не знав, чи можна йому піти.

Уночі він видавив на чистій табличці обидва листи, слово в слово, один під одним, і довго дивився на них. Віссю цих двох листів була відстань між ними. Той, хто знає обидва, знає про Мемнона більше, ніж цар, і більше, ніж дружина. Таке знання нікому не потрібне. Доки не стане потрібним комусь дуже.

Він загорнув табличку в полотно й поклав на дно свого мішка, до інших.

***

Орел сидів на піску за кормами трієр, витягнутих на берег, і не летів геть, хоч довкола вже зібралося піввійська.

Олександр дивився на нього з обриву. Птах був великий, бурий, з підтріпаним крилом, і дивився на людей одним жовтим оком, повернувши голову боком, як дивляться старі віщуни, яким уже все одно.

За протокою, біля гори Мікале, стояли кораблі Великого царя. Чотириста. Фінікійці з Тира й Сидона, кіпрійці, найкращі моряки відомого світу. У нього було сто шістдесят, і з них більша частина — союзницькі, з грецьких міст, з веслярами, які не любили його й не були готові за нього помирати. Ніканор привів їх до Лади трьома днями раніше за персів — це було щастя, і він знав, що це щастя, а не сила.

Мілет позаду них зачинив ворота. Гегесистрат, начальник залоги, ще десять днів тому писав йому, що здасть місто, а потім побачив перські вітрила на обрії і передумав. Люди тут рахували вітрила.

— Царю. — Парменіон стояв поруч, і голос його був теплий, майже веселий, як у людини, що нарешті побачила знак на свою користь. — Орел сидить біля наших кораблів. Боги кажуть ясно: перемога на морі. Дай бій. Якщо виграємо — море наше. Якщо програємо — втратимо те, що й так майже нічого не варте. Я сам сяду на корабель.

Він сказав це при таксиархах. Старий навчився: він теж тепер говорив так, щоб чули інші.

Олександр дивився на орла. Орел дивився на нього.

Він думав не про птаха. Він думав про сімдесят талантів, що їх він вивіз із Македонії, і про те, скільки з них уже лишилося. Трієра — це двісті чоловік команди, і кожен їсть щодня, і кожному треба платити, і тепер помнож це на сто шістдесят. Він думав про те, що буде з Елладою, якщо туди прийде звістка про те, що македонський флот пішов на дно біля Мілета. Демосфен удягне вінок другий раз. Спарта рушить. Сила фаланги — це слава про її непереможність, і цю славу не можна ставити на кін там, де від неї нічого не залежить.