Розділ 15. Граник

Ріка Граник, травень 334 р. до н. е.

Ріка була невелика. Саме це й було найгірше.

Олександр стояв на своєму березі й дивився на той. Тепла післяполуднева вода, каламутна від весняної повені з Іди, перекати, де кінь зайде по коліно, і вири, де по груди. А за водою — стіна. Глиняне урвище, місцями вище за вершника, порізане вузькими стежками, якими ходила на водопій худоба. Нагорі, від краю до краю, наскільки сягав погляд, стояла кіннота.

Він не лічив. Розвідники казали — двадцять тисяч. Він дивився на кольори: темні фрігійські плащі, багряні перські хітони, десь посередині — золото вельмож, що стояли густіше, бо кожен хотів бути там, де стане македонський цар. А далі, на пагорбах, нерухомо й темно стояла піхота — грецькі найманці Мемнона. Перси поставили їх так, щоб вони дивилися.

Парменіон під’їхав тихо, не поспішаючи, як на лісовій стежці.

— Царю. День хилиться до вечора. Станьмо табором тут. Уночі їхня піхота слабша за нашу, і вони це знають: вони відійдуть від берега, бо бояться нічного нападу. На світанку ми перейдемо річку раніше, ніж вони встигнуть вишикуватися. А зараз — дивись. Вода глибока в багатьох місцях. Ми підемо не лавою, а колонами, по бродах, і кожну колону зустріне нагорі вся їхня кіннота. Перша поразка в Азії — це гірше, ніж неприємно. Це надія для всіх греків, що придивляються, кому переказувати листи.

Усе це було розумно. Олександр це бачив. Так само бачив він і те, що після розумної поради Парменіона військо цілу ніч дивитиметься на цей берег і думатиме про нього, і зранку він стане вищим на лікоть.

Від таксиархів цілий день йшло інше бурмотіння. Був місяць дайсій. Македонські царі від давнини не виводили військо в поле у дайсії: такий звичай, ніхто вже й не пам’ятав чому. Олександр зранку наказав вважати цей місяць другим артемісієм. Люди кректали, але виконали.

— Геллеспонт соромився б, — сказав Олександр досить голосно, щоб чули таксиархи, — якби ми, перейшовши його, зупинилися перед цією річечкою. Перси подумають, що македонці такі ж, як вони. А цього вони не повинні думати ні дня свого життя.

Парменіон не сперечався. Він кивнув, завернув коня і поїхав на ліве крило, командувати фессалійцями. Олександр дивився йому вслід, аж поки той не звернув за намети. Так дивляться вслід ті, хто виграв суперечку і ще не знає, чи не даремно.

Потім він надягнув шолом. Білий, з двома високими перами по боках, щоб його було видно з обох берегів. Гефестіон подивився на пера і нічого не сказав. Обидва знали, що перси зараз теж бачать ці пера.

Труби заграли.

***

Вода була тепла. Це Дердас запам’ятав найкраще: він чекав гірського холоду, як у Аліакмоні навесні, а вона обгорнула його до пояса, до грудей, каламутна, тепла, як кров зарізаної тварини, і тягла вбік, вниз, під щит.

Сарису він тримав обома руками над головою, сторч, і вона хиталася на вітрі, як щогла. Поруч хиталися десятки таких самих, і через цей хиткий ліс він бачив уривки того, що діялося праворуч. Там першими пішли вершники Амінти, пеонійці й одна іла гетайрів, і тепер на тому березі кіннота збилася в купу, і з купи скочувалися у воду коні без вершників. Згори летіли дротики — короткі, з товстими древками, перси кидали їх зверху вниз, по два з руки, і вони входили у воду з таким звуком, як великі риби.

Потім там заграли труби вдруге, і закричали по-македонськи тисячі горл — Еніалій! — і Дердас побачив білі пера, що сунули через воду. Цар вів своїх не навпростець, а навскоси, за течією, дугою, щоб течія заносила їх туди, куди треба. Дердас не думав про це. Він думав, що нога застрягла в мулі майже по щиколотку і що треба витягти її, не втративши підошви.

Витяг. Підошва лишилася в ріці.

Берег виріс перед ним раптово, рудий, мокрий, збитий копитами на кашу. Сосикл уже дерся вгору стежкою, перед ним, вчепившись вільною рукою за коріння. Дердас ступив за ним босою ногою й поїхав униз разом із глиною, на спину, і вага сариси потягла його у воду. Хтось схопив його за ремінь щита і витяг. Він не побачив хто. Він лайнувся, виплюнув мул і поліз знову, загрібаючи пальцями глину, а сарису волочив за собою, як орач тягне драбину.

Нагорі фаланги не було. Були люди, які вилазили з річки по одному, по двоє, і ставали, де випало, плече до плеча, і лохаг, стоячи на краю, кричав одне й те саме слово: до мене, до мене, до мене. Дердас став туди, куди показала рука лохага, підняв сарису, опустив її вістрям уперед — і побачив коня.

Кінь був великий, вищий за будь-якого фессалійського, сивий, з підв’язаним хвостом, з начільником із мідних бляшок. Він став дибки перед вістрям, і Дердас уперше побачив зблизька перського вершника. Він чекав ворога. А побачив хлопця років вісімнадцяти, з першою бородою, в повстяній шапці, зав’язаній за підборіддям, і з насупленими бровами того, хто дуже старається зробити все правильно. У руці в нього був дротик. Він замахнувся.

Дердас ударив у те, що було ближче, — у кінську морду. Кінь завищав — так завищала свиня, коли її різали на зиму, — крутнувся, зачепив боком сусіднього коня, і дротик пролетів повз вухо Дердаса з тріском, наче хтось розірвав полотно. Потім перед ним були вже інші коні, й інші обличчя, і він бив у них так, як його вчили в Пеллі, — в обличчя, в очі, в ніздрі, бо кінь, якому б’ють у морду, не піде вперед за жодного царя в світі.

Хлопця в повстяній шапці він більше не бачив. Але потім, довго потім, на різних вогнищах Азії, він згадував саме ці брови.