Розділ 14. Спис у землі

Сест, Геллеспонт, Троада, Зелея, весна 334 р. до н. е.

Сто шістдесят трієр. І ще вантажні судна, яких Парменіон не лічив, бо їх лічили інші: пузаті купецькі кораблі з фуражем, конями, обложними машинами в розібраному вигляді, з усім тим деревом, мотузками й металом, без яких жодне військо не дійде далі десятого дня.

Старий стояв на пристані в Сесті з самого світанку і дивився, як вантажать фалангу. Сариси складали вздовж бортів, вістрями до корми, і вони стирчали за кормою, наче кожен корабель тягнув за собою тонку щітку очерету. Коней заводили на помости із зав’язаними очима. Смерділо мокрим гноєм, смолою й водоростями. За протокою, зовсім близько — якихось сім стадій води, — лежав Абідос. Азія.

Він уже був там. Два роки він воював на тому березі, з Атталом, потім без нього, і втратив під Магнесією те, що взяв першого року, бо проти нього стояв Мемнон Родоський із золотом Великого царя і грецькими найманцями, які не тікали. З того походу в нього лишився клапоть берега біля Абідоса, рубець на стегні і таємниця, яку він віз у собі всю зиму, коли сидів за нарадами в Пеллі й Діоні, і з якою тепер повертався.

Аттала вбили в очеретах за тим пагорбом. Парменіон не дивився туди.

— Цар не їде з нами, — сказав Філота, підходячи. Обличчя сина було червоне від вітру і від того, що він сказав це задоволено, як новину, якої батько ще не чув. — Він поплив до Елеунта. Шістдесят кораблів. Жертва на могилі Протесілая, а потім — до Трої.

— Я знаю.

— Він сам стоятиме за кермом. А ми веземо військо.

— Військо хтось має везти.

Філота переступив з ноги на ногу, і Парменіон побачив це краєм ока, як бачив усе, що робив цей син, відколи той навчився ходити. Філота хотів бути на тому кораблі, а не на цьому. Хотів стояти поруч, коли цар стрибне на берег, і щоб це побачили всі. А цар взяв Гефестіона.

— Ти командуєш кіннотою гетайрів, — сказав Парменіон стиха. — Вісім іл, і кожна знає твоє ім’я. Твій брат Ніканор веде гіпаспистів. Гектор підросте — і його теж назвуть. У жодного македонського роду немає стільки. Не лізь на той корабель, сину. На ньому стає тісно.

Філота насупився, але змовчав і пішов до своїх коней.

Парменіон провів його поглядом. Ціна цих восьми іл і гіпаспистів — мертвий зять у очеретах і дочка, яка вже не дивиться батькові в очі. Заплачено. Правило таких торгів він знав задовго до Філіппових часів: заплачене одного разу доведеться сплачувати ще, і щоразу дорожче.

За спиною крикнули, що кораблі готові. Старий кивнув, ступив на хитку дошку і відчув під ногами море — вузьке, байдуже, те саме, що й два роки тому.

***

Могила Протесілая була звичайним земляним пагорбом, порослим травою, і від старості він здавався нижчим, ніж мав би. На вершині росли в’язи — жерці в Елеунті казали, що гілки, які звернені до Трої, щоразу засихають, лише сягнувши висоти, з якої її видно.

Олександр подивився на в’язи. Гілки з того боку справді були сухі.

Протесілай першим із ахейців стрибнув на троянський берег і першим загинув. У Філаці лишилася дружина, з якою він не встиг навіть побути, і дім напівдобудований — так у Гомера, і Олександр знав ті рядки напам’ять іще з Міези. Він зарізав барана своєю рукою, вилив на землю вино й мед і сказав уголос, дещо тихіше, ніж належало сказати перед таким натовпом:

— Хай мій стрибок буде щасливіший за твій.

Уночі він не спав. Лежав на палубі царської трієри, накритий плащем, слухав, як корабель скрипить на якорі, як веслярі хропуть на лавах, і думав про те, що мати сказала йому в Пеллі, на прощання, нахилившись до самого вуха, щоб не почула жодна служниця. Про те, хто його справжній батько. І про те, що він має жити так, щоб бути гідним цього батька.

Він не знав, чи вірить їй. Знав тільки, що завтра хоче стояти за кермом сам.

Уранці море було тихе, сиве, з тонкою брижею від північного вітру. Шістдесят кораблів йшли за ним, і весла входили у воду разом, під посвист авлоса. Кермо було важчим, ніж він думав, і живим: він відчував долонями кожен струмінь, що з Пропонтиди тиснув на дно, і старий керманич, стоячи поруч, двічі поклав свою руку поверх царської, так само без слів, як батько править руку сина на луці.

Посеред протоки вони зупинилися. Бика, білого, з позолоченими рогами, підвели до борту. Він стривожено ревів від гойдання палуби. Олександр сам вдарив, і кров полилася по дошках і через борт у воду, і вода прийняла її і розчинила швидше, ніж він чекав. Посейдонові й Нереїдам. Потім він налив вина в золоту чашу, подивився на неї мить — це була добра чаша, ще батькова, із застілля в Егах, — і кинув її з усім вином у синю темну воду. Вона блиснула раз і зникла.

Берег Азії наближався повільно: пісок, очерет, низькі пагорби, за ними — далекий сизий хребет Іди. Ахейська гавань, казали моряки. Тут стояли кораблі Агамемнона. У таких місцях люди кажуть «тут» про те, чого за тисячу років ніхто не міг би показати пальцем.

За кілька десятків ліктів від берега він віддав кермо, взяв спис від зброєносця і піднявся на ніс. Корабель гойдався. Він стояв, тримаючи рівновагу, в повній зброї, і відчував спиною погляди — з цього корабля, з усіх інших, і ще з одного місця, де нікого не було.

Він кинув. Спис пролетів над водою, низько, посвистуючи, і ввійшов у вологий пісок на півліктя, і древко потремтіло і застигло. На кораблях заревли. Олександр стрибнув у воду по коліна, захлинувся холодом, вибрів на берег і витягнув спис із землі двома руками.