Розділ 13. Фіви

Фіви, Афіни, Діон, осінь — зима 335 р. до н. е.

Дердас побачив своє село на третій день маршу — і не зупинився.

Воно лежало на схилі над Аліакмоном, за дві стадії від дороги: сім дахів, товстий горіх біля джерела, стежка до виноградника. На полі біля горіха хтось стояв і дивився на військо — маленький, в сірому, з мотикою в руках. Може, Філа. Може, сусідка. Може, старша дочка, яка за рік могла витягнутися й стати схожою на матір.

Він підняв руку. Той, хто стояв на полі, не відповів — звідти все військо, мабуть, здавалося однією сірою гусеницею з їжаком сарис на спині.

— Опусти лапу, — сказав збоку Сосикл, декадарх, не повертаючи голови. — На зворотному шляху помахаєш. Якщо буде чим.

Кен, син Полемократа, який вів їхній елімейський полк, сам був з цих місць і сам проїхав повз батьків дім, не зупиняючи коня. Цар гнав їх, як гонять табун від пожежі: сім днів — від Пеліона через Еордею, Елімею, гори Стімфеї до Пелінни у Фессалії; ще шість — до Беотії. Тринадцять днів. Дердас рахував їх пальцями на ремені щита, поки не збився. Від ніг лишилися два м’ясних шматки, обмотані ганчір’ям. За плечима були дні пилу, сухого хліба й чужих ліктів у ребра.

— Кажуть, цар мертвий, — сказав на привалі молодий із сусідньої декади. — У Фівах так кажуть.

— То хто нас уже дванадцять днів ганяє, твій дід? — Сосикл сплюнув у вогонь. — Мертвий так не ганяє. Мертвий лежить тихенько.

Беотія зустріла їх туманом і рівниною, такою жирною, що земля липла до підошв. Дердас наступив на борозну, зачерпнув грудку і розтер пальцями — чорна, волога, як добрий сир. У себе вдома він вибирав з поля каміння щовесни, і щовесни земля виштовхувала нове. Тут каменю не було зовсім. Він витер руку об стегно і подумав, що за таку землю й сам убив би будь-кого.

Звечора вони стали табором біля святилища Іолая, друга Геракла, і Дердас уперше побачив Фіви.

Він ніколи не бачив таких мурів. Вони тяглися по узгір’ях від однієї балки до іншої, сірі й зубчасті, з баштами, які йому здалися вищими за будь-який храм у Пеллі, і в них було сім воріт — так сказав Сосикл, що був тут три роки тому, після Херонеї. Над містом, на пагорбі, стояла Кадмея, і на її стіні хтось махав плащем на списі — свої, македонці, гарнізон, замкнений там уже не перший десяток днів. Навколо Кадмеї фіванці поставили два частоколи, один за одним, щоб ніхто не вийшов і ніхто не увійшов.

— Сім воріт, — повторив Дердас. — Нащо їм сім?

— Щоб було куди тікати, — сказав Сосикл. — Дивись тільки, щоб не тобі тікати.

Уночі Дердас лежав на беотійській землі, що пахла, як хлів, і слухав, як на мурах співають. Співали гарно, на кілька голосів, і слів він не розумів, але зрозумів голос. Так співають люди, які вірять, що завтра виграють.

***

Олександр чекав день.

Він перевів табір від святилища Іолая до воріт Електри, так, щоб його було видно з кожної вежі, і збудував його не як для штурму, а як для переговорів: намети рядами, вогнища, візники з конями на водопої. Хай бачать, що він живий. Хай бачать, що він не поспішає.

Голова все ще боліла. Не завжди — хвилями, наче хтось усередині черепа зрідка бив у бубон і щоразу трохи довше слухав, як він гуде. Він нікому не казав.

Із мурів ніхто не вийшов.

На другий день він послав голосного кіріка. Цар не вимагає міста, — кричав той під воротами. Цар вимагає двох: Фенікса й Протіта, які підняли повстання. Решта — хто хоче миру, хай виходить до царя і ділить із усіма еллінами спільний мир.

Відповідь прийшла швидко, наче її підготували заздалегідь. Фіванці вимагали видати їм Антипатра й Філоту.

Гефестіон засміявся. Олександр — ні.

А тоді на найвищу вежу біля воріт зійшов фіванець у білому гіматії, з голосом, який несуть у театрі до останнього ряду, і голосом цим сказав те, що Олександр потім чув у сні, так само чітко, слово в слово:

— Хто хоче разом із Великим царем і фіванцями визволити еллінів і знищити тирана Еллади — хай переходить до нас!

З мурів заревіли тисячі горл. З табору — ніхто. Македонці стояли і дивилися не на вежу, а на свого царя.

Олександр стояв нерухомо. Відчував, як бубон у голові ударив раз, і ще раз, і тепер уже не зупинявся.

Великий цар. Отже, вони навіть не ховаються. Диктуватимуть йому, македонському цареві, гегемонові еллінів, від імені перса — з міста, яке понад сто сорок років тому стояло за Ксеркса під Платеями. Він згадав сімнадцять дариків на долоні Птолемея, золотого лучника на коліні.

— Це місто Геракла, — сказав Гефестіон тихо, наче відповідаючи на те, чого він не вимовив. — І Діоніса. Твій предок тут народився.

— Я знаю, чиє це місто.

Увечері, коли стратеги розходилися з його намету, Пердикка затримався на порозі. Його полк стояв на чатуванні перед табором, майже впритул до фіванського частоколу.

— Царю, якщо вони вийдуть уночі…

Олександр довго дивився на нього з ложа, приклавши до скроні холодну чашу.

— Ти стоїш найближче, — сказав він. — Тобі видніше, ніж мені.