Розділ 11. Сходи на Оссі

Фессалія, Афіни, Коринф, осінь 336 р. до н. е.

Ущелина Темпи була така вузька, що в полудень сонце заглядало в неї лише на короткий час, а решту дня ріка Пеней текла в синій тіні між скелями, і вода в ній шуміла так, що доводилося кричати, щоб почути сусіда.

Олександр стояв на уступі над дорогою і дивився на південь.

Там, за п’ять стадій, де ущелина розширювалася і скелі відступали від ріки, стояли фессалійці. Він бачив їх звідси: частокіл поперек дороги, вози, поставлені боком, вогнища, дим від яких тягнувся вгору і розтікався під скелями. Кіннота — найкраща кіннота Еллади, фессалійська, та сама, що скакала поруч із батьком під Херонеєю, — стояла позаду частоколу, у долині, і коні паслися на осінній траві. Вони не збиралися битися. Вони збиралися чекати. Фессалійські вельможі радилися в Ларисі, чи визнавати нового царя вождем, і, доки радилися, тримали прохід закритим. Так само колись еллінське військо стояло тут перед Ксерксом — і відійшло без бою.

— Сорок стадій ущелини, — сказав Птолемей за його спиною. Він повернувся з Епіру за кілька днів до походу, як і інші вигнанці, і тепер ходив за царем, наче тінь, записуючи все на табличках. — Дорога вузька, по два вершники в ряд. Якщо штурмувати в лоб — втратимо половину, поки дійдемо до частоколу. А тоді вони відійдуть у долину і стануть там.

— А обійти?

— Нема де. Праворуч Олімп, ліворуч Осса. Кози, може, й пройдуть. Люди — ні.

Олександр подивився ліворуч.

Осса стояла над ущелиною — сіра, стрімка, поросла по схилах дубом і ялицею, з голою кам’яною лисиною на вершині, де вже лежав перший сніг. Скелі над рікою здіймалися майже прямовисно, на висоту в кілька плетрів. Ніхто при здоровому глузді не повів би туди військо.

Але скелі були не зовсім прямовисні. Олександр бачив, як на них ростуть кущі — в тріщинах, на виступах, де вода роками точила камінь. Бачив світлу смугу там, де колись обвалився схил і лишився осип. Бачив уступи, як сходинки, — неправильні, різної висоти, з провалами між ними.

Сходинки.

— Скільки в нас людей, що вміють працювати кайлом? — спитав він.

Птолемей не одразу зрозумів.

— Теслі. Каменотеси з обозу. Фракійці — ті, що копали шахти в Пангеї.

— Усіх сюди. Уночі.

Вони працювали три ночі. Олександр сам лазив з ними по скелі, при світлі прикритих ліхтарів, щоб фессалійці з долини не побачили вогнів. Каменотеси вирубували в камені сходинки — там, де вистачало виступу, розширювали його; там, де не вистачало, вирубували нову; там, де між уступами зяяв провал, кидали колоди й закріплювали клинами. Фракійці з Пангею, звиклі до шахт, лізли туди, куди не ліз ніхто, і співали щось своє, гортанне, щоб не боятися висоти. Двоє зірвалися. Олександр чув, як вони падали — довго, з криком, що обривався раптово.

На четверту ніч сходи були готові. Вузькі, в одну людину, петлею вгору по скелі, через гребінь і вниз, у долину по той бік ущелини, — там, де фессалійці не чекали нікого, бо звідти ніхто не міг прийти.

Олександр повів першу сотню сам. Вони йшли в темряві, мовчки, притиснувшись до скелі, тримаючись за камінь, а внизу, в прірві, шумів Пеней. Букефала лишили в таборі: коні сходами не пройшли б. Тільки піші — гіпасписти й агріани, у легкому спорядженні, з короткими списами. Олександрові пальці кровили від каменю. Він не помічав.

На світанку фессалійські дозорці, що сиділи біля вогнищ позаду частоколу, підвели голови і побачили на гребені Осси, над собою, людей. Сотні людей. Потім — тисячі, що сходили вниз по схилу, як сходить вода після дощу.

Фессалійці не билися. Вони послали вершника до Лариси. Надвечір того ж дня їхні вельможі приїхали в табір Олександра — у найкращих плащах, з вінками, з дарами, з такими усмішками, наче ніколи й не думали тримати прохід закритим.

Олександр прийняв їх, сидячи на камені біля входу до ущелини, з перев’язаними руками. Він говорив із ними довго і лагідно. Нагадав, що його рід веде початок від Геракла, а рід його матері — від Ахілла, а Ахілл — фессалієць, з Фтії, з їхньої землі. Що він не завойовник, а родич, який повертається додому. Що батько був їхнім вождем, і він хоче бути ним так само.

Фессалійці слухали. Кивали. Радилися між собою пошепки.

Наступного ранку в Ларисі Фессалійський союз одностайно обрав Олександра, сина Філіппа, своїм архонтом довічно. З правом набору фессалійської кінноти.

***

Вінок Демосфен зняв на двадцятий день. На двадцять перший в Афінах дізналися, що хлопчисько стоїть під Фівами.

Звістка прийшла вранці, з першим возом зерна з Беотії, і до полудня рознеслася по всьому місту. Македонський цар пройшов Темпи, вирубавши сходи в скелях, — як Геракл, казали ті, хто любив Македонію, як коза, казали ті, хто ні. Фессалійці обрали його архонтом. Амфіктіонія у Фермопілах визнала його вождем. І тепер він стояв табором біля Кадмеї, за день путі від Аттики, з військом, про чисельність якого кожен вісник говорив інакше.

З полів почали везти майно. Демосфен бачив це з даху свого дому в Пеанії, куди поїхав на кілька днів, знявши вінок: по дорозі до міста тягнулися вози, навантажені скринями, мішками, глеками з олією, клітками з курми. Селяни гнали кіз. Жінки несли на руках дітей. Усе, що можна було вивезти з сіл, везли за міські стіни, як везли колись перед спартанцями, перед персами — перед усіма, хто приходив на Аттику з війною.