Розділ 10. Чистка

Еги, Пелла і Троада, осінь 336 р. до н. е.

Вогнище склали на пагорбі над Егами, біля гробниць старих царів, і воно горіло до світанку.

Олександр стояв біля нього всю ніч. Він сам підніс смолоскип до хмизу, як велів звичай синові, і сам кинув у вогонь першу жертву — пасмо свого волосся, зрізане ножем біля скроні. Потім у вогонь кидали інші: гетайри — зброю, жінки — прикраси, посли Еллади — ті самі золоті вінки, які ще кілька днів тому клали до ніг живого царя. Коней убивали біля вогнища, і вони падали на коліна, перш ніж упасти на бік. Пахло горілим деревом, смолою, ладаном, паленим волоссям і ще чимось, про що Олександр намагався не думати.

Він думав про батькове око. Про те, як воно дивилося вгору, в синє небо над театром, і в ньому не було нічого.

На світанку, коли вогнище прогоріло і жерці почали розгрібати попіл, Олександр сам зібрав кості. Їх полили вином, щоб охолодити, загорнули в пурпурову тканину і поклали в золоту скриньку — невелику, важку, з шістнадцятипроменевою зіркою на кришці, знаком царського роду. Скриньку поставили в кам’яну гробницю, яку почали будувати ще за життя Філіппа і не встигли закінчити: стіни були ще без фресок, долівка — без мозаїки. Поруч поклали батькову зброю — панцир, поножі різної довжини, бо одна нога після трибальського списа стала коротшою, меч, щит, обтягнутий золотом.

Олександр довго дивився на ці поножі. Потім вийшов з гробниці і наказав засипати вхід.

Він повертався до палацу через місто, на світанку, пішки, з почтом, що тримався на кілька кроків позаду. Вулиці були порожні. Біля північної брами, там, де закінчувався виноградник, стояв стовп.

На стовпі висів Павсаній.

Тіло прибили туди ще позавчора, як велів звичай із царевбивцями, щоб бачили всі, хто входить у місто і виходить з нього. Олександр проїжджав тут учора, і позавчора, і дивився на мертве обличчя, спокійне, з напіврозплющеними очима, і на яструбів, що кружляли над ним, і не відчував нічого. Тепер він зупинився.

На голові мертвого був вінок.

Золотий. Майстерної роботи, з листям, викутим так тонко, що воно тремтіло від ранкового вітру. Таке листя Олександр бачив нещодавно. На столику в кімнаті, де мати сиділа при світильнику. Три вінки. Один на вогнищі, серед інших дарів. Один — тут.

Олександр стояв перед стовпом, не рушаючи з місця. Почт позаду мовчав.

— Хто? — спитав він нарешті, не обертаючись.

Вартовий біля брами, старий македонець із посивілою бородою, переступив з ноги на ногу.

— Цариця, царю. Уночі. Прийшла сама, зі служницею. Сказала, щоб ми не заважали. — Він помовчав. — Ми не посміли.

Олександр кивнув. Він не спитав навіщо. Він не спитав, чи сказала вона щось, чи довго стояла тут, чи плакала. Він узагалі нічого більше не спитав.

— Зніміть, — сказав він.

Вартовий приставив драбину і поліз нагору. Олександр дивився, як його руки знімають вінок із мертвої голови, як листя тремтить і чіпляється за волосся. Потім вартовий спустився і простягнув вінок йому.

Олександр узяв його. Золото було холодне від нічного повітря.

Він не кинув його в пил і не відніс матері. Він тримав вінок у руці до самого палацу і там віддав скарбникові, сказавши, щоб записав як дар богам від царського дому, без імені, і поклав у скарбницю, до інших.

Лише ввечері, лишившись сам, він помітив, що пальці в нього досі пахнуть золотом і чимось солодкуватим, схожим на трояндову олію. Він довго мив руки. Запах не йшов.

***

Військо зібралося на рівнині під Егами на третій день, і Олександр вийшов до нього пішки, без царського плаща, в тому самому простому хітоні, у якому ходив у Міезі.

Антипатр радив інакше. Антипатр радив пурпур, золотий вінок, коня в багатій збруї, почт із соматофілаків. «Вони мають побачити царя, — казав старий, — а не хлопчика». Олександр вислухав, як вислуховував завжди, і вийшов у хітоні. Він пам’ятав, як ішов через луг до Букефала: не біжи, кінь не любить тих, хто біжить. Військо — теж.

Вони стояли перед ним рядами — десятки тисяч, піші й кінні, македонці з усіх долин, від Пієрії до Лінкестиди. Він бачив обличчя. Старі, зі шрамами, що пам’ятали ще батька молодим. Молоді, що пам’ятали його самого під Херонеєю. Він бачив, як вони дивляться: з цікавістю, з недовірою, з очікуванням. Так дивляться на нового коня.

Він говорив недовго. Він сказав, що цар Філіпп мертвий, але Македонія жива. Що змінилося лише ім’я царя, а все інше лишиться таким, як було: закони, звичаї, права. Що війна з Персією, яку готував батько, буде. Що від сьогодні кожен македонець звільняється від усіх податків і повинностей царю, окрім військової служби — хай пам’ятають, що новий цар починає не з того, що забирає, а з того, що дає.

На мить стало тихо. Потім хтось у перших рядах ударив списом об щит. Потім інший. Потім гул пішов рядами, як вогонь по сухій траві, і військо закричало його ім’я — вдруге за кілька днів, але тепер інакше. Тоді, в театрі, кричали від страху. Тепер — від згоди.

Антипатр, що стояв за його спиною, нічого не сказав. Але коли Олександр обернувся, старий ледь помітно кивнув.

Суд над Лінкестійцями відбувся того ж вечора.