Розділ 8. Театр в Егах

Еги, кінець літа 336 р. до н. е.

Олімпіада приїхала до Ег за три дні до весілля і першим ділом пішла до гробниць.

Старі царі лежали на пагорбі над містом, під насипами, що поросли дикою грушею і терном. Тут був Амінта, батько Філіппа. Олімпіада стояла біля насипу Амінти, в темному плащі, з непокритою головою, і дивилася, як над долиною Аліакмону сідає сонце. Звідусіль їхали посли: з Афін, з Коринфа, з Фессалії, з усієї Еллади, що тепер називала Філіппа своїм вождем. Везли золоті вінки. Везли подарунки. Везли лестощі, загорнуті в папірус.

Її дочка виходила заміж за її брата. Вона вже бачила Клеопатру — високу, бліду, з материними очима, — і дочка кинулася їй на шию, і плакала, і казала, що дядько добрий, що вона щаслива, що це честь. Олімпіада гладила її по голові і казала: так, це честь. Потім відійшла до вікна, щоб дочка не бачила її обличчя.

Тімарета знайшла її біля гробниць, коли вже стемніло.

— До тебе гість, царице. Не хоче називатися.

Олімпіада не спитала хто. Вона знала.

Він чекав у її покоях, у старому будинку біля палацу, куди її поселили — подалі від нової цариці і її роду. Стояв біля жаровні, не сідаючи, в темному плащі, накинутому на голову, і, коли вона ввійшла, відкинув його з голови. Молоде обличчя. Холодне. Очі, що дивилися кудись крізь неї.

— Ти соматофілак мого чоловіка, — сказала Олімпіада, скидаючи плащ і віддаючи його Тімареті. — Тебе можуть побачити.

— Мене бачили всі, — відповів Павсаній. — Цілу весну. Усі бачили, хто я, і що зі мною зробили, і що мені за це дали. Ще один раз нічого не змінить.

Вона жестом відпустила Тімарету. Стара вийшла, і Олімпіада чула, як вона сіла по той бік дверей — не надто далеко і не надто близько.

— Ти отримав табличку, — сказала цариця.

— Я її загладив.

— Розумно.

Павсаній дивився на неї. Олімпіада бачила, як пальці його правої руки ледь помітно ворушаться, наче торкаються чогось під плащем.

— Я прийшов не питати, — сказав він. — Я вже вирішив. Я прийшов сказати, щоб ти знала. Щоб хоч хтось у цій країні знав чому.

— Я знаю чому, — сказала Олімпіада.

Запала тиша. У жаровні тріснуло вугілля.

— Чи знає твій син? — спитав Павсаній.

Олімпіада не відповіла одразу. Вона підійшла до вікна, за яким у темряві світилися вогні міста, і довго дивилася на них. Потім сказала, не обертаючись:

— Мій син цитує Евріпіда. Він завжди цитував Евріпіда, коли не хотів говорити власними словами. — Помовчала. — Ні. Він не знає. І ти не скажеш йому нічого. Ні до, ні після.

— Після не буде.

— Буде, — сказала вона, і тепер обернулася. — Біля північної брами, за театром, стоятимуть коні. Три. Фракійської породи, найшвидші в Егах. Шлях на Орестиду вільний до самих гір. Там тебе знають.

Павсаній дивився на неї довго, і вперше за весь вечір на його обличчі щось змінилося. Олімпіада не могла б сказати, що саме. Може, він уперше повірив, що житиме. Може, навпаки — вперше зрозумів, що ні.

Він підійшов до неї. Близько — так, що вона відчула запах шкіри від його плаща і ще щось, металеве. Нахилився і сказав їй щось на вухо — так тихо, щоб не почула навіть Тімарета за дверима.

Олімпіада вислухала. Кивнула. Сказала лише одне:

— Нехай буде так.

Павсаній накинув плащ на голову і вийшов. Цариця довго стояла біля вікна, доки Тімарета не ввійшла і не почала мовчки прибирати посуд. Тоді Олімпіада сказала, не обертаючись:

— Завтра купи на торгу три вінки. Золоті. Найкращі, які знайдеш.

— Для весілля, царице?

— Для весілля, — сказала Олімпіада.

***

Останній бенкет перед виставою тривав до третьої варти, і Олександр бачив, як батько сяє.

Інакше не скажеш. Філіпп сидів на почесному ложі в білому гіматії, у вінку із золотого дубового листя, і сяяв, як сяють люди, що нарешті отримали все, про що мріяли. Весілля дочки. Союз з Епіром. Посли всієї Еллади, що один за одним підходили до ложа і клали перед ним золоті вінки — від Коринфа, від Фессалії, від Аргоса, від Беотії, що два роки тому билася проти нього під Херонеєю. Афінський глашатай виголосив, що, коли хтось, замисливши зле проти царя Філіппа, втече до Афін, афіняни видадуть його. Зала вибухнула сміхом і оплесками. Філіпп сміявся найголосніше.

Олександр лежав на ложі поруч із дядьком, відтепер ще й зятем батька, і пив мало. Він дивився на залу і рахував. Не кубки — людей. Парменіона немає: в Азії. Аттала немає: в Азії. Антипатр — тут, тверезий, як завжди. Нова цариця, Клеопатра-Евридіка, — у жіночих покоях, з новонародженою дочкою Європою, яку вона народила навесні: дочку, а не сина. Олександр не знав, що відчув, коли дізнався. Щось схоже на полегшення, від якого було соромно.

Біля входу стояли соматофілаки. Павсаній — серед них. Олександр помітив його раніше, ніж хотів би помітити, і відвів очі раніше, ніж Павсаній міг би їх зустріти.

Цар попросив Неоптолема заспівати.