Розділ 7. Піксодар

Пелла, 337–336 рр. до н. е.

Про карійського посла Олександр дізнався від Гарпала, а Гарпал — від кухаря, який носив послові фініки.

— Аристокрит, — сказав Гарпал, умощуючись на лаві й витягаючи перед собою кульгаву ногу. — Посол Піксодара, сатрапа Карії. Привіз дари, листи і пропозицію. Піксодар хоче породичатися з македонським царем. У нього є дочка на виданні.

— Батько вже одружений, — сказав Олександр. — Кілька разів.

— Не батько, — Гарпал облизав губи, як облизувався завжди, коли мав новину, якої інші ще не мали. — Аррідей.

У кімнаті стало тихо. Гефестіон, що чистив біля вікна вуздечку, підвів голову. Еригій, старший із мітиленських братів, перестав кидати кості.

Аррідей. Син Філіппа від фессалійки Філінни, на рік старший за Олександра. Великий, м’який, з дитячим обличчям і руками, що не знали, куди себе подіти. Він умів їздити верхи і читати, але говорив повільно і часто сміявся невчасно; раби казали, що в дитинстві він був жвавим, а потім щось сталося — хвороба, чи отрута, чи, як шепотіли в найтемніших кутках палацу, чари епірської цариці. Олександр ніколи не звертав на нього уваги. Аррідей не був суперником. Аррідей був скринею в кутку.

— Батько віддає за Аррідея дочку сатрапа, — повторив Олександр повільно, наче пробуючи слова на смак.

— Кажуть, уже погодився, — мовив Гарпал.

Вони почали говорити всі разом. Еригій сказав, що Карія — ключ до Азії, що той, хто має союз із Піксодаром, має порти, флот і шлях углиб країни. Лаомедонт, його брат, сказав, що Піксодар не віддав би дочку за дурня, якби йому не пообіцяли чогось більшого. Гарпал сказав, що Аттал, мабуть, це й підказав: зробити Аррідея помітним, дати йому дружину, союзників, землю в Азії — а тоді, коли Атталова небога народить хлопчика, з’явиться вже два спадкоємці, окрім Олександра, і третій буде зайвим. Птолемей мовчав. Він сидів біля дверей і ловив кожне слово.

Олександр теж мовчав, доки вони не замовкли самі.

Йому пригадався лист матері з Епіру. Короткий, без ласки. «Пам’ятай, хто з нас бачив далі». Він тоді жбурнув табличку в жаровню, бо розсердився. А тепер пригадав. Батько кличе додому, визнає спадкоємцем перед усіма — і за спиною віддає його брата в зяті сатрапові, в якого є флот і шлях до Азії. Невже мати мала рацію? Невже все це — прикриття?

— Фессал, — сказав Олександр.

Гефестіон відклав вуздечку.

— Трагічний актор?

— Він цими днями їде до Коринфа. — Олександр говорив швидко, як говорив завжди, коли рішення вже прийшло, а пояснення ще відставали. — Звідти до Карії — кілька днів морем. Хай поїде до Піксодара. Хай скаже йому: навіщо тобі дурень, що не відрізнить ранку від вечора, якщо можна отримати в зяті справжнього спадкоємця Македонії?

— Себе, — сказав Птолемей від дверей. Це було перше слово, яке він вимовив.

— Себе.

— Батько не знатиме?

— Батько, — сказав Олександр, — дізнається, коли вже нічого не можна буде змінити. Як і я дізнався про Аррідея.

Гефестіон дивився на нього довго. Потім спитав тихо, так, що почув лише Олександр:

— Ти справді хочеш дочку карійця?

Олександр засміявся.

— Я хочу, щоб її не отримав ніхто інший.

Фессал приїхав увечері — високий, з гнучким голосом, яким він грав і Едіпа, і Медею, і в якому навіть зараз, за вином, чулася сцена. Він вислухав царевича, не перебиваючи, і посміхнувся, як посміхаються актори, коли їм пропонують роль, що може коштувати голови.

— Я граю багатьох царів, — сказав він. — Але вперше граю посланця майбутнього.

Він виїхав на світанку, з листом, запечатаним не царевою печаткою, а перснем Олександра. Птолемей, стоячи біля вікна, провів його поглядом і нічого не записав. Олександр помітив, що той не потягнувся по табличку — уперше на його пам’яті.

***

Цар увійшов без стуку, і Птолемей зрозумів усе ще до того, як той розтулив рота: за спиною Філіппа стояв Філота.

Минуло двадцять днів. Фессал устиг доплисти до Карії, поговорити з сатрапом і отримати відповідь — захоплену, бо Піксодарові, звісно, більше подобався справжній спадкоємець, ніж дурник, — і сатрап, радіючи, написав про це самому Філіппові. Птолемей потім довго думав, чи був Піксодар таким простаком, чи навпаки — хитрішим за всіх. Він так і не вирішив.

Філіпп тримав у руці сувій. Він тримав його так, як тримають щось брудне: двома пальцями, відставивши від себе.

У кімнаті, крім Олександра, були Птолемей, Гефестіон і Гарпал. Цар обвів їх поглядом одного свого ока, і Птолемей відчув цей погляд на собі, як відчувають дотик леза.

— Вийдіть, — сказав Філіпп. Потім, коли вони рушили до дверей, передумав: — Ні. Стійте. Хай бачать.

Філота зачинив двері і став біля них, склавши руки на грудях. Він був на кілька років старший за царевича, високий, гарний, з тією недбалою розкішшю в одязі, яку міг дозволити собі лише син найпершого полководця царя. Птолемей бачив, як він дивиться на Олександра. Не з ненавистю. З цікавістю людини, що прийшла в театр подивитися, як інший грає трагедію.