Розділ 6. Тост Аттала

Пелла, Іллірія, Епір, 337 р. до н. е.

Олімпіада дізналася останньою, як дізнаються всі дружини. Але не від служниць — від змії.

Того ранку вона відкрила кошик, щоб нагодувати найстаршу, сіру, яка жила в неї двадцятий рік, і знайшла її мертвою. Змія лежала кільцями, так само, як лежала завжди, лише голова була відкинута вбік, і рот напіврозтулений, наче вона хотіла щось сказати і не встигла. Олімпіада довго стояла над кошиком, не торкаючись. Потім сказала Тімареті:

— Що сталося в палаці?

Стара епірянка спершу вдала, що не розуміє. Потім — що не знає. Потім, коли цариця повернулася до неї і подивилася, сказала, дивлячись у підлогу:

— Цар бере дружину.

Олімпіада засміялася. Філіпп брав дружин так само часто, як міста, — фракійку, фессалійок, іллірійку, — і вона давно перестала рахувати. Усі вони, крім давно забутої Філи з Елімеї, були варварками чи чужинками, усіх їх він брав заради союзів, і всі вони, народивши дочок, нікого або недоумкуватого сина, жили в дальніх покоях, і ніхто не згадував про них на бенкетах.

— Кого цього разу?

— Клеопатру, — сказала Тімарета. — Небогу Аттала.

Олімпіада перестала сміятися.

Аттал. Вельможа старого македонського роду, з тих, хто пам’ятав царів ще до Філіппа, багатий, гучний, завжди червоний від вина, — зять Парменіона, найпершого полководця царя. Той, хто на кожному бенкеті голосніше за всіх кричав, що Македонія має належати македонцям. Його небога, отже, македонянка. Не епірянка з Додони, яку привезли з гір, наче дорогу козу. Не фракійка і не фессалійка. Македонянка чистої крові, з роду, що служив Аргеадам ще в Егах.

І якщо вона народить сина…

Олімпіада сіла на край ложа, і Тімарета кинулася до неї, але цариця відвела її руку.

— Скільки їй років?

— Кажуть, вісімнадцять.

Вісімнадцять. Олімпіада сама була трохи молодшою, коли Філіпп побачив її на Самофракії, під час містерій Кабірів, — у темряві, при смолоскипах, коли жриці співали, а вона танцювала з першою своєю змією на плечах. Він тоді дивився на неї так, наче побачив богиню. Двадцять років тому.

Вона не плакала. Вона давно не плакала, відтоді як зрозуміла, що сльози не допомагають, а заважають бачити. Вона сиділа на краю ложа, склавши руки на колінах, і дивилася на мертву змію в кошику. Сіра. Найстарша. Вона пам’ятала її ще маленькою, з палець завтовшки, — привезла з Епіру, ховала в рукаві на весіллі, коли вперше входила до Пелли.

— Коли весілля? — спитала Олімпіада.

— Через дванадцять днів.

— А мій син?

Тімарета не зрозуміла.

— Він знає?

— Кажуть, цар сам йому сказав. Учора.

Учора. Олімпіада пригадала, як син учора ввечері заходив до неї. Він сидів довго, говорив про коней, про Фракію, про коринфських гостей, що приїхали до двору, — говорив про все, крім головного. Вона тоді подумала, що він утомився. Тепер зрозуміла: він не знав, як сказати. Він жалів її. Олімпіада відчула, як від цієї думки щось гірке підступає до горла — гірше, ніж від новини про весілля.

Вона встала.

— Поховай змію, — сказала вона Тімареті. — Під дубом у саду. І принеси мені вина. Нерозведеного.

— Ти не п’єш нерозведеного, царице.

— Сьогодні п’ю, — сказала Олімпіада. — За здоров’я нареченої.

***

Весільний бенкет тривав уже третю варту, і Олександр рахував кубки, які випив батько.

Він не хотів рахувати. Він хотів, як Гефестіон, що лежав поруч на тому самому ложі, пити помірно, жартувати з сусідами і не дивитися на почесне ложе в кінці зали, де сидів цар із нареченою. Але очі самі поверталися туди. Вісім кубків. Дев’ять. Батько пив нерозведене, як пили македонці, коли хотіли показати, що вони не афіняни, і з кожним кубком сміявся голосніше і нахилявся до нареченої ближче.

Наречена була гарна. Олександр мусив це визнати — і визнавав неохоче, як визнають силу ворога. Тонка, біла, з важким темним волоссям, перевитим золотими нитками, з великими очима, які вона раз у раз опускала, коли цар торкався її руки. Вона майже нічого не їла. Вона майже нічого не говорила. Вона сиділа посеред зали, повної п’яних чоловіків, у шафрановому весільному вбранні й у вінку з міртових гілок, і, здавалося, чекала, коли все це скінчиться. Олександр раптом подумав, що вона боїться. І тут же розсердився на себе за цю думку.

Зала гула. Світильники на високих бронзових підставках кіптявіли, і під стелею стояла сіра пелена. Флейтистки грали щось швидке, але їх уже ніхто не слухав. Гетайри лежали попарно на ложах уздовж стін, у вінках, червоні, розхристані, і кричали один одному через залу. Олександр упізнавав обличчя. Парменіон — трохи осторонь, тверезий, як завжди. Філота, його син, поруч з Атталом, чоловіком своєї сестри, — сміється, запрокинувши голову. Антипатр — з кубком, який майже не порожнів. Пердикка. Кратер. Клит. Усі, хто служив батькові, і всі, хто сподівався служити синові. Олександр подумав, що половина цієї зали сьогодні дивиться не на наречену. Вони дивляться на нього.

Аттал підвівся зі свого ложа, коли флейтистки на мить замовкли.