Розділ 4. Печатка

Пелла, Фракія, Афіни, 340–339 рр. до н. е.

Антипатр мав звичку рахувати чужі помилки мовчки, на пальцях лівої руки, яку тримав під плащем. За перші дні регентства хлопець не дав йому зігнути жодного пальця, і це непокоїло старого більше, ніж непокоїли б десять помилок.

Щоранку в архівній залі палацу, під вузькими вікнами, крізь які падало косе світло, їм приносили справи: суперечку двох сіл за пасовисько біля Едесси, скаргу купців з Ферми на мито, прохання вдови гетайра, що загинув під Метоною, про утримання, донесення з кордону про іллірійських пастухів, які переганяли худобу через гори без дозволу. Антипатр викладав кожну справу коротко, як привчив його Філіпп, і казав, що він сам зробив би. Хлопець слухав. Хлопець завжди слухав — нахиливши голову, дивлячись Антипатрові просто в обличчя, так уважно, що старому ставало не по собі. Потім думав. Потім вирішував.

Інколи він вирішував так, як радив Антипатр. Інколи — інакше. І жодного разу не пояснював чому.

— Вдові — утримання, як просить, — сказав він того ранку. — І її синові — місце серед царських пажів, коли йому виповниться чотирнадцять.

— У гетайра не було заслуг, щоб…

— Він загинув під Метоною. — Хлопець зняв із шиї шнурок і взяв печатку в долоню. — Там, де батько втратив око. Хай усі знають, що тих, хто стояв поруч із моїм батьком, пам’ятають.

Він притиснув печатку до воску — повільно, рівно, — і Антипатр, дивлячись на відбиток, де Геракл у левовій шкурі заносив палицю, подумав, що цей указ за рік принесе цареві більше вірності, ніж десять походів. І що Філіпп так не зробив би: забув би. Філіпп пам’ятав живих.

Після полудня прийшла цариця.

Вона не просила, щоб її прийняли, — вона ніколи не просила, — просто ввійшла, і писарі схопилися з лав, розсипаючи таблички. На ній був темно-вишневий пеплос, волосся зібране під сіткою із золотими кульками, а на зап’ясті, як завжди, браслет у вигляді змії з гранатовими очима. Антипатр вклонився. Олімпіада не глянула на нього.

— Сину, — сказала вона. — Мені треба, щоб ти відіслав Амінтора з двору.

Антипатр ледь помітно здригнувся. Амінтор, батько Гефестіона, служив ще царевому батькові і вважався людиною Філіппа до кісток.

— Чому? — спитав хлопець.

— Бо він пише цареві про кожен мій крок. Мені донесли.

— Він пише цареві про кожен мій крок, мамо, — сказав Олександр спокійно. — Як і Антипатр. Як і половина двору. Для цього батько їх тут і лишив.

Олімпіада подивилася на Антипатра — вперше за всю розмову, — і в її погляді Антипатр прочитав усе, що вона думала про людей, які пишуть цареві. Потім знову повернулася до сина.

— І ти це терпиш?

— Я це знаю, — сказав хлопець. — Це краще, ніж терпіти.

Він устав, підійшов до матері і поцілував її в щоку, як цілують, прощаючись. Олімпіада постояла мить, наче чекала ще чогось. Потім вийшла, і писарі, похапцем збираючи таблички, намагалися не дивитися одне на одного.

Увечері Антипатр писав цареві до Перінфа. Він писав що кілька днів, коротко, бо Філіпп не любив довгих листів і не читав їх до кінця. Про мито, про пасовисько, про іллірійських пастухів. Про вдову гетайра. Про царицю — одним рядком, без оцінок. Потім довго сидів над останнім рядком, тримаючи тростинку над папірусом, доки чорнило на ній не підсохло і її довелося вмочити знову.

«Твій син не питає порад, — написав він нарешті. — Він їх вислуховує».

Перечитав. Хотів дописати, що це добре. Хотів дописати, що це погано. Не дописав нічого, лише згорнув лист і запечатав власною печаткою — з левом, — і, згинаючи під плащем пальці лівої руки, так і не знайшов, що на них рахувати.

***

Меди спустилися з гір, коли на Стримоні почали жати ячмінь, і спалили три села, перш ніж хтось устиг довезти звістку до Пелли.

Олександр вирушив на третій день — з двома тисячами піших, чотирма сотнями вершників і Антипатровим невдоволенням, яке старий висловив одним реченням: «Цар цього не наказував». Олександр відповів, що цар наказав правити, а правити означає не чекати, поки спалять четверте село. Антипатр більше нічого не сказав. Він лишився в Пеллі, а з військом відрядив свого найкращого таксиарха, сивого Архія, в якого на лобі був рубець від іллірійської сокири. Олександр знав, для чого. Архій мав привезти його назад живим, а якщо не вийде — привезти звістку, що не вийшло не через нього.

Долина Стримону звужувалася на північ, і за чотири дні ріка вже ревла між скелями, а дорога перетворилася на стежку над урвищем. Сосни стояли так густо, що вдень у лісі панували сутінки. Пахло смолою і мокрим камінням. Уночі палили багаття, і Гефестіон, що не відходив від Олександра ні на крок, казав, що за кожним деревом хтось стоїть. Олександр казав, що це лише сосни. Вони обидва знали, що Гефестіон має рацію.

Меди напали на п’ятий ранок, коли колона розтягнулася по схилу.

Вони вискочили з лісу з обох боків одночасно — без крику, мовчки, в лисячих шапках, з легкими плетеними щитами у формі півмісяця, з дротиками, які кидали на бігу, — і першими впали двоє погоничів мулів у хвості. Хтось закричав. Задні ряди піхоти розвернулися не в той бік. Олександр бачив усе це з гребеня, де стояв з кіннотою, бачив, як колону ламає, як вона згинається, наче гілка, і відчув, що в нього холоне живіт.