Розділ 3. Німфей

Міеза, 343–340 рр. до н. е.

Учитель говорив сидячи, а учні слухали стоячи, і Гефестіон, син Амінтора, давно помітив, що це не випадково.

Аристотель був невисокий, з тонкими ногами, які він ховав під добре вкладеним гіматієм, з маленькими очима, що все бачили, і з перснями на трьох пальцях — такими, яких у Пеллі не носили навіть вельможі. Він трохи шепелявив, і на перших уроках хтось із молодших пажів спробував передражнити, а наступного дня того хлопця вже не було серед учнів. Ніхто не бачив, щоб учитель скаржився. Просто хлопця не стало.

Німфей був святилищем німф — кілька печер у вапняковому схилі над Міезою, звідки сочилася вода і збиралася внизу в холодному озерці. Цар наказав поставити тут кам’яні лави для учнів, прокласти доріжки в тіні платанів і прибрати звідти пастухів. Влітку тут було прохолодно, як у льоху, взимку — сиро, і з печер пахло мохом і мокрим каменем. Гефестіон любив цей запах. Він пахнув тим, чого в Пеллі не було зовсім: часом, у якому ніхто нічого від тебе не хоче, крім думок.

Того ранку учитель говорив про природу правління.

— Є ті, — казав він, поволі обертаючи перстень на пальці, — хто від природи народжений правити, і ті, хто від природи народжений підкорятися. Так душа править тілом, а розум — пристрастями. Так чоловік править жінкою, батько — дитиною, господар — рабом. І так еллін править варваром. Бо варвари, — він злегка підняв палець, — не мають у собі того, що править. Вони від природи раби. Тому поети кажуть, що личить еллінам панувати над варварами.

Хтось із пажів кивнув. Кассандр, Антипатрів син, худий хлопчик із запаленими повіками, записував на табличці, висолопивши язика. Гарпал, кульгавий від народження і тому звільнений від вправ зі зброєю, дивився на учителя з таким захватом, наче той роздавав золото. Гефестіон слухав і дивився на Олександра.

Олександр сидів на краю лави, а не стояв, — йому одному дозволялося, — і смикав зубами травинку. Коли вчитель замовк, він виплюнув травинку і сказав:

— Артабаз.

Аристотель повернув до нього голову.

— Артабаз, — повторив Олександр. — Сатрап. Перс. Він живе в Пеллі дев’ятий рік. Він знає напам’ять половину Гомера, бо його дружина — гречанка, і він говорить грецькою краще, ніж мій учитель гоплітського бою. Він командував військом, коли мій батько ще й не був царем. — Він помовчав. — Він від природи раб?

Пажі перестали шарудіти.

— Виняток лише підтверджує природу, — сказав Аристотель рівно. — Серед рабів трапляються люди з душею вільного. Серед вільних — люди з душею раба. Ми говоримо про загальне.

— Тоді в Артабаза душа вільного. — Олександр не підвищував голосу. — А його дочка? Вона розповідає про царську дорогу від Сард до Сус так, що я бачу кожну станцію. Вона знає, скільки там змінних коней і скільки днів іде гонець. Я знаю еллінів, які не знають навіть того, скільки днів іти від Пелли до Дельфів.

Хтось хихикнув. Аристотель злегка посміхнувся — так, як посміхався, коли учень давав хорошу відповідь на неправильне питання.

— Ти говориш про знання, — мовив він. — Я говорю про природу. Знати дорогу може і раб. Бути господарем дороги може лише вільний. Питання не в тому, що знає твоя перська дівчина, а в тому, хто вирішить, куди тією дорогою піде військо.

— Я, — сказав Олександр.

Цього разу не хихикнув ніхто.

Аристотель довго дивився на нього, і в цьому погляді, здавалося Гефестіонові, не було ні образи, ні гніву. Лише спокійна зацікавленість — така сама, з якою вчитель розглядав учора розрізану жабу.

— Отже, ми з тобою згодні, — сказав Аристотель. — Хтось має вирішувати. Продовжимо.

Гефестіон знав Олександра від дитинства: вони разом бігали наввипередки на подвір’ї палацу, разом отримували різки від Леоніда і разом ховалися від нього в стайнях. Він знав, що Олександр упертий, що він швидкий на гнів і на сміх, що він ніколи не програє в суперечці, бо просто не зупиняється, доки суперник не втомиться. Але зараз, дивлячись на нього, на травинку, виплюнуту на камінь, на пальці, що спокійно лежали на колінах, Гефестіон уперше подумав про нього не як про царського сина. Як про людину, з якою він хотів би бути поруч, навіть якби той був сином гончаря.

Він не сказав цього ні тоді, ні ввечері. Лише коли вони спускалися від печер до обіду, зачепив Олександра плечем і сказав:

— «Я». Ти хоч уявляєш, як ти звучав?

— Як?

— Як Агамемнон, якому щойно сказали, що в нього гарні сандалі.

Олександр засміявся і штовхнув його в кущі.

***

Лист прийшов із Мілета, запечатаний печаткою, якої Барсина не бачила десять років: цар у зубчастій короні заносить списа над левом, а над ним ширяє крилате коло. Батько зламав її мовчки, прочитав мовчки і довго сидів, тримаючи сувій на колінах, наче той був надто важкий, щоб підвестися.

Потім сказав:

— Великий цар дарує нам прощення. Ментор випросив.

Ментор, брат її матері, родосець, найманий полководець, служив Великому цареві в Єгипті і так добре служив, що тепер командував усім узбережжям Азії від Троади до Карії. Барсина пам’ятала його погано: високий, з голосом, що відбивався від стін, і з руками, які пахли кінським потом і ладаном. Він колись підкинув її до стелі й зловив, і вона не заплакала, і він сказав батькові: «З неї будуть люди». Їй тоді було років шість.