Розділ 2. Букефал

Пелла, бл. 344 р. до н. е.

Посли Великого царя прибули, коли Філіпп воював в Іллірії, і приймати їх довелося тим, хто лишився в Пеллі.

Птолемей, син Лага, стояв біля дверей зали разом з іншими молодими гетайрами — для почесної варти, як сказав Антипатр, а насправді для того, щоб перси бачили, що при македонському дворі є ще хтось, окрім старих і дітей. Йому було двадцять три, він мав власного коня, власний спис і прізвисько, яке шепотіли за спиною: «царів байстрюк». Мати його, Арсиноя, колись ділила ложе з Філіппом, перш ніж її видали за Лага, і в Пеллі досі рахували місяці. Птолемей давно навчився робити вигляд, що не чує. І давно навчився слухати.

Послів було троє, з почтом. Вони ввійшли в довгих барвистих кандисах із рукавами, що звисали порожніми, в м’яких повстяних шапках, з вусами, намащеними так, що блищали при світлі, і від них пахло чимось солодким і важким, чого Птолемей не знав назви. Старший, сивобородий, мав на шиї золоту гривню з левовими головами на кінцях. Він говорив перською, і перекладач, грек з Іонії, перекладав, трохи запізнюючись, наче йому доводилося перекладати не лише слова, а й повагу, з якою вони вимовлялися.

Антипатр прийняв їх стоячи, коротко, як приймав усіх, — дари, вітання, обіцянка, що цар після повернення вислухає все. Посли вклонилися. І тоді з бічних дверей вийшов царевич.

Його не кликали. Птолемей бачив, як Антипатр ледь помітно стиснув губи. Хлопцеві було дванадцять, він був невисокий для свого віку, в простому білому хітоні, з мокрим після купання волоссям, і йшов через залу так, наче зала належала йому. Зупинився перед старшим послом, привітався — грецькою, чемно, — і сказав, що цар, його батько, був би радий, якби гості не нудьгували, поки його немає.

Перси всміхнулися. Так дорослі всміхаються дітям, яких треба похвалити.

Наступної варти вони вже не всміхалися.

Царевич питав. Не про сади Вавилона і не про золото — про дорогу. Скільки стадій від моря до Сард. Чи може військо пройти горами Кілікії, чи тільки берегом. Де переходять Євфрат. Скільки днів іде гонець від царя до сатрапа Лідії. Чи сам Великий цар виходить на війну, чи посилає воєначальників. Чи стріляють перські вершники з коня на скаку, чи спершу спішуються. Скільки в царя тих, кого греки називають безсмертними, і чому їх саме стільки.

Перекладач спершу перекладав слово в слово. Потім почав затинатися. Старший посол відповідав повільно, обережно, наче ступав по кризі, і Птолемей бачив, як двоє молодших переглянулися — швидко, через плече старшого, — і один ворухнув бровою. Так переглядаються люди, які чекали на гру в кості й раптом зрозуміли, що сіли грати в інше.

Наприкінці старший посол нахилився до Антипатра і щось сказав. Перекладач переклав, і Птолемей, стоячи біля дверей, почув:

— Посол каже, що всі говорять про мудрість царя Філіппа. Але його син, каже посол, запитує, як Великий цар.

Антипатр подякував за похвалу. Птолемей помітив, що старий не подякував синові.

Коли посли виходили, наймолодший із них, той, що підняв брову, затримався біля Птолемея на мить довше, ніж треба, щоб поправити пояс, і спитав неголосно, ламаною грецькою:

— Чи правда, що до вашого царя приїжджають люди від Гермія з Атарнея?

Птолемей не знав, хто такий Гермій. Він так і сказав. Перс усміхнувся — цього разу по-справжньому — і пішов наздоганяти своїх.

Увечері Птолемей записав на восковій табличці, яку носив за поясом: «Перси. Питали про Гермія з Атарнея. Хлопець питав про дороги». Він сам не знав, навіщо записує. Просто подумав, що колись захоче згадати, хто стояв у залі того дня і хто про що питав.

***

Філіпп повернувся з Іллірії в кінці весни, і за кілька днів до Пелли приїхав фессалієць Філонік із конем.

Коня вивели на луг за стайнями, де трава вже вигоріла на пагорбах, але біля струмка ще стояла густа й зелена. Цар сидів на похідному стільці під навісом, з кубком у руці й Парменіоном ліворуч; довкола юрбилися гетайри, конюхи, раби, і кожен, хто мав очі, дивився на коня.

Олександр теж дивився.

Кінь був вороний, високий у холці, з широкими грудьми і тонкими сухими ногами, на лобі — біла зірка, а на лопатці — тавро фессалійських заводчиків, бичача голова. Він стояв, розставивши ноги, і тремтів усім тілом, як тремтить натягнута тятива. Філонік тримав його за вуздечку двома руками і говорив щось заспокійливе, але кінь не слухав: косив оком, прищулював вуха, і кожного разу, як до нього підступали, здиблювався й бив передніми ногами повітря.

— Тринадцять талантів, — сказав Філонік цареві. — Кращого коня ти не знайдеш ні у Фессалії, ні деінде.

— Кращого не знайду, — погодився Філіпп. — А їздити на ньому хто буде? Ти?

Гетайри засміялися. Одного за одним до коня підпускали вершників — найкращих, тих, що вміли сідати на необ’їжджених лошат з першого разу. Перший не зміг навіть узятися за гриву. Другого кінь збив плечем, і той покотився по траві, прикриваючи голову руками. Третій таки вхопився, підтягнувся — і злетів, як мішок із зерном, коли кінь крутнувся на задніх ногах. Трава під копитами перетворилася на місиво.

Філіпп поставив кубок.

— Забирай його, — сказав він Філонікові. — Не треба мені дикого звіра за тринадцять талантів. На такому коні в бою вб’єшся раніше, ніж доїдеш до ворога.