Частина перша і єдина

«Ой, люлі-люлі…» — Ія колише Марчика на великій вишитій подушці застеленій пеленкою. «Ой, люлі-люлі», — тепер не роблять таких подушок, то баба Євдокія дала їй таку. «Ой, люлі-люлі», — Ія живе в баби вже місяць. У чужої жінки, яка стала ближче за усіх.

— Засинай, синочку, — шепоче Ія. Вона хоче відпочити й,  водночас, боїться моменту, коли залишиться сам на сам зі спогадами, з демонами свіжого минулого.

Місяць тому вона втікала від найкращого у світі чоловіка, поки той був на роботі. При собі сумка із Марчиковими, переважно, речами і собі джинси, светр та білизна на зміну. Більше не помістилося. Звичайно, вона могла б розлучитися цивілізовано, через суд. Але Льоша грозився не віддати сина. Причин не вірити, що в нього це вийде, не було — чоловік, місцевий депутат, мав корисні знайомства. Ія не мала нікого. Коли вона пробувала жалітися на Льошу батькам, ті її присоромили — мовляв, як ти можеш ще бути незадоволена, годує, одягає, турботливий, не б’є, не п’є, що ти придумуєш? Зять у нас золотий! Навчися бути вдячною за те, що тобі дають.

Подруг у Ії не залишилося. Золотий зять і найкращий чоловік якось вмудрився витіснити їх з оточення. Нешвидко, але переконав Ію, що вони всі, як на підбір, заздрісниці та через одну ледь не повії. І що Ії, такій прекрасній чистій душі серед них робити? Льоша багато якої фігні їй під цим соусом згодував. А вона вірила — закохане 20-тирічне дівчисько — думала, що будує міцну сім’ю, якої більше ні в кого нема!

Малий заснув. Ія тягнеться до чашки з чаєм, що зробила дві години тому. Варто було б загріти чи зробити новий, та не хочеться йти на кухню. Вітер шарпає вікна, б’ється об них із глухим стогоном і відкочується-шелестить назад, щоб спробувати знову відчинити чи вибити шибки. Дівчина ковтає холодний чай, кутається в джемпер, який дала Євдокія. Добре, що у старих є звичка, тримати купу речей у шафі та не носити їх. Так Ії були видані новенькі рейтузи, блузка в дрібну квіточку й ось «жемпер». Ію смішить це слово та гріє. Як гріє і ставлення Євдокії. Якось дівчина подружилася в інтернеті із бабкиною дочкою, що живе за кордоном. Розписувала тій футболку й поки робота, поки річ йшла міжнародною поштою, вони слово за слово розговорилися, почали спілкуватися. Марина давно радила Ії йти від Льоші. І це вона запропонувала варіант знімати кімнату у своєї мами, а взамін доглядати її. Баба Євдокія не була лежачою, просто немолодою. Минулого року он ногу зламала, важко їй самій уже. А так і дівчині із сином є де жити, і Марина спокійна за маму, яка не хоче нікуди переїжджати.

Ія лише тут, у невеличкому райцентрі більше схожому на село, видихнула. Ростить дитину. Живе. Працює. Взагалі Ія художниця, але підробляла втиху від Льоші кастомайзеркою (розписувала людям одяг та взуття). Вела в інтернеті сторінку без обличчя, замовлення були й зі всієї України, і з-за кордону. Капітал не сколотиш, але на себе й сина заробити можна. Особливо, якщо не відволікатися на роздуте чоловіче его. Баба Євдокія допомогала глядіти малого, поки Ія ходила на пошту. Згодом дівчина примітила одну малюсіньку кав’ярню та стала заглядати туди дорогою додому. Брала паперовий стаканчик ароматного напою і виходила на вулицю дивитися, як скупі сонячні промені скачуть по снігу.

В один із таких моментів до кав’ярні наблизилася групка чоловіків.

— Так-так-так! — вигукнув один із них. — А тебе я не знаю! Ти хто?

Ія хмикнула.

— Не задавай безглуздих питань, не отримаєш безглуздих відповідей, — сказала вона, викинула пустий стаканчик і пішла додому.

Найменше, що їй хочеться — нових знайомств із протилежною статтю. Страх нарватися на такого ж, як Льоша, то краще вже самій усе життя. Може вони і є десь ті нормальні, та перевіряти вона не має сил. Краще малювати, щоб купити собі якісь речі хоч на весну. Ія не переживала, що її освіта художниці звелася до ремесла розпису кросівок. Льоша б із нею не погодився. Хоча він і її картини називав презирливо малюнками.

— Малюнки у шкільному альбомі, — намагалася виправити його Ія. — А це картини.

— Картини пишуть художники, Іванно. Ти художник?

— ХудожниЦЯ

— Угу. Молодциця! Художники виставляються в галереях. Ти де виставляєшся?

— Але ж ти був проти! Мені пропонували взяти участь…

— А, це той пропонував, якому ти бігала до рота заглядала? Та він просто трахнути тебе хотів! Малюнки, лиш привід, Іванно, краще б подякувала, що я вчасно це помітив та послав його!

Після цього діалогу Льоша не говорив із нею три дні. Вагітній Ії його ігнор був серпом по жилах. А ще вона завжди терпіти не могла форму імені Іванна. Взагалі-то батьки назвали її Іванією. Друзі звали коротко Ією, а Льоша не захотів, сказав, що це, як собача кличка. Баба Євдокія ж радо пристала називати так, як хотіла дівчина.

Ти Іванія — Ія, Я — Євдокія, теж Ія, — сказала тоді вона. Дівчина ледь не розплакалася від простого людського прийняття її бажання.

Наступний похід на пошту і знову вже улюблена кав’ярня та групка чоловіків, один із них той самий, що питав, хто вона.

— Оп-па, а ось і прекрасна незнайомка! Дозволь пригостити тебе.

Ія відсахнулася від хлопця, як від раптового полум’я.

— Не треба.

— Огоооо, — видихнув він, — та тут усе запущено.

І відійшов зі складним обличчям. Ії було байдуже на нього та його реакцію. Мовчки випила свою каву, насолодилася звичним краєвидом та пішла додому.