Далеко за горизонт

Історія ця почалась одного вечора, угорі бушувало небо, закликаючи грім та дощ, який от-от міг розпочатися. В той вечір молода дівчина йшла довгою, здавалось безкінечною дорогою. Звідки і куди лежав її шлях знати не обов'язково. Важливо лиш те, що на тій дорозі їй зустрівся чоловік. Він був ошатно одягнений в світлу одежу, на обличчі були вуса, на голові капелюх, їхав він верхи на коні, статний чоловік років 40. Її ніжне молоде личко піднялось щоб розгледіти незнайомця. Чоловік все ж зупинився, зійшов з коня і підійшов до дівчини. Він виявився справжнім джентльменом, яких не часто зустрінеш в тих краях, знявши капелюха, він спитав куди прямує юна леді в такий пізній час. "Я працюю в місцевій школі і повертаюсь додому" відповіла та.
Тоді чоловік, на ім'я Бенджамін запропонував підвезти дівчину, адже на дворі вже сутеніло. 

-Ви вважаєте, що сідати на коня до незнайомця в пізній вечір є кращим варіантом, аніж прогулянка додому на самоті? - саркастично запитала дівчина, піднявши вгору одну брову. 

-Я вважаю, що як джентльмен, я не вправі залишити таку юну особу саму на пів дорозі додому в такий пізній час, тому я б радив вам все ж залізти на цього коня, ви й імені свого назвати не встигнете, як будете вже стояти на порозі свого будинку. - Посміхаючись вдповів незнайомець. 

 З цього моменту життя Меріан кардинально змінило хід дій, або ж це і був план долі, на яку ми так часто покладаємо надії. 
Він та вона. Вони були різні та однакові. Він міг би забезпечити їй прекрасне життя, вона, натомість, могла кохати його. 
Вік. Звісно всіх бентежила різниця у віці цих двох закоханих. А особливо цим переймались батьки дівчинки. 
"20 років! Чи не велика різниця, доню?!"- часто лунало з вуст матері.
Проте ні Бенджаміна, ні Меріан не хвилювали різниця ні вікова, ні матеріальна. 
Закохані проводили майже весь час у полях, полях пшениці, полях кукурудзи, які були єдиним доходом для всіх місцевих. 
Вони проникали один в одного, проникали в думки, в серце, в душу. Вони і були думкою, серцем і душею один одного. Він був її ангелом. Він був поруч, коли її сльози проливались швидкою, холодною рікою. Він був поруч, коли її посмішка сяяла ясніше, за місяць та сонце, її очі блистіли як зорі в нічному небі, коли він був поруч з нею. 
Пара тонула один в одному, вони зайшли так далеко і глибоко, що дороги назад не бачили, а можливо просто не хотіли бачити. Але горизонт зник. Зник і він. 
Ні, це сталось не одразу. Їх кохання тривало 3 роки, аж поки цей незнайомець на коні прийняв неправильне рішення. Він не хотів все закінчити, він все ще кохав її, кохав свою юну Меріан, проте історія так званого кохання перетворилась на історію зовсім протилежну. Вона просила його залишитись, молила Всевишнього щоб залишив їй її коханого. Вона не могла залишитись без свого ангела. І одного дня, її ангел знайшов собі тимчасову заміну. Бенджамін попросив свого найкращого друга Майкла пригледіти за його молодою коханою, поки той зникне на певний час. Хто ж знав, що прохання це стане фатальним для всіх трьох.


Вона бігла бігла і бігла, аж поки в сльозах не впала на коліна посеред поля, затуляючи руками обличчя, намагаючись зупинити свої сльози, але вона знала, плакали не очі, а серце. Він підійшов до неї, опустившись, обійняв своїми сильними чоловічими руками, які колись так ніжно гладили її тіло і пообіцяв повернутись, їй просто потрібно було спостерігати за горизонтом і чекати. Ця розлука була нестерпною для обох і навіть слова, які лунали з вуст Бенджаміна не заспокоювали душу Меріан, вони лиш отруювали її, отруювали обіцянками. Раптом, дівчина встала, глянула на свого коханого і мовила: "Я думала, ти моє спасіння, але ти вбиваєш мене." Очі чоловіка наповнились біллю, він розумів і її біль, але вчинити інакше не міг. Дівчина повернулась і пішла з місця своєї страти.  

Сонце вже майже зайшло, саме тоді він зник.