Окуляри без власника

Після розкриття старої шахтної виробки мене відправили зняти місце її виходу в кар’єрне поле і нанести його на карту. Коли я виконував замір, то побачив, що біля згнилої стійки лежали окуляри в тонкій оправі. Я забрав їх, а в кабінеті протер і підніс до лампи. Крізь каламутні скельця на мене дивилася жінка. Вона стояла між дерев’яними рамами, притискаючи покалічену руку до живота. Я опустив окуляри, протер очі й знову підніс їх до світла, але цього разу побачив лише свій робочий стіл і те, що на ньому було. Вирішив, що здалося. Останніми днями мало спав, довго сидів за монітором, складаючи звіт місячного заміру.

Однак старі плани й карти того дня таки дістав. Розкрита виробка сполучалася з очисними просторами під дорогою до екскаваторів. На одному аркуші стояла позначка про погашення, на іншому ділянку обвели олівцем і поставили знак питання. Підтвердження закладання порожнин я не знайшов. Над цією виробкою прокладена капітальна дорога, якою щодня возили змінний персонал.

Наступного дня перед виїздом у кар’єр я знову підніс окуляри до світла. Жінка стояла ближче. Було видно мокре волосся, розірваний рукав і пальці, вивернуті назовні. За її спиною прогнулася поперечина кріплення. Я почув тріск, впустив оправу й озирнувся, зачепивши чашку з ранковим чаєм. Вона гучно впала на підлогу. Добре, що чай я вже майже допив, тому нічого витирати не довелося, лише підняти чашку. Колега за перегородкою запитав, що впало. З його питання я зрозумів, що тріску він не чув. Коли я вдруге поглянув у лінзи, то знову побачив крізь них лише наш кабінет.

Після заміру я вирішив поїхати й додатково оглянути дорогу. Біля повороту знайшов свіжу тріщину вздовж узбіччя, сфотографував і пішов до начальника. Доповідав йому віч-на-віч: такі речі зазвичай не виносяться на загал. Розклав перед ним плани, показав знімки, запропонував перекрити рух на цій ділянці. Він сказав, що могла осісти підсипка, а зупиняти перезмінку через припущення не дозволить. Я наполягав, навіть зробив запис у службовому журналі про це спостереження. Зрештою на емоціях розповів про окуляри і свої видіння. Начальник склав аркуші: «Тобі треба виспатись. Завтра розберемося».

Уночі я прокидався від тріску деревини (хоча мешкав у квартирі на третьому поверсі багатоповерхівки). Вставав, перевіряв кімнати, повертався до ліжка. Так промучався до світанку. Щось не давало мені спокою. Дружині сказав, що треба раніше на роботу.

У кабінеті я витягнув окуляри й підніс до світла. На скельцях відбилося вікно, але за мить замість нього проступив поворот кар’єрної дороги. Жовта вахтовка з прим’ятим заднім крилом повільно осідала на правий бік. Під колесами ширилася тріщина, шматки дорожнього полотна провалювалися вниз. Я нахилив окуляри, намагаючись розгледіти кабіну, і тоді холодні пальці стиснули моє плече. Великий палець уперся біля ключиці, решта потягнула сорочку назад.

Я підхопився, вдарився об шафу й обернувся. Між мною та зачиненими дверима нікого не було. На плечі темніли мокрі відбитки. Я торкнувся їх: тканина прилипла до шкіри, від руки пахнуло сирою деревиною. Поклав окуляри на стіл і пішов до автоцеху.

Дорогою весь час дивився на годинник: до виїзду вахтовки лишалося дедалі менше часу.

Телефон начальника не відповідав. На майданчику прогрівався автобус, водій пішов до диспетчерської. Я впізнав прим’яте заднє крило, і спиною потік холодний піт. До виїзду залишалося хвилин п’ятнадцять. Треба було його затримати, але жодного путнього способу я не знаходив.

Пробити шини? В автоцеху є запасні колеса й чергові слюсарі – замінять хвилин за двадцять. Із бензином складніше: для позапланової заправки потрібні заявка механіка, погодження витрати й талон на відпуск. Працівниця, яка їх виписувала, приходила о восьмій, а начальник досі не брав слухавку. За нашим порядком це щонайменше дві години. Якось через помилку в заявці мені й самому приблизно стільки ж довелося чекати.

Біля стіни стояла каністра. Я підняв її, перевірив – порожня. Озирнувся на двері диспетчерської й узявся зливати бензин. Поспішав, заляпав рукав і землю біля бака. Нічого путнішого не придумав, тож відніс наповнену каністру до нашої інструменталки.

Коли повернувся з інструменталки, біля автобуса вже стояли водій і ремонтник. Обоє дивилися на мокру пляму під баком. Водій помітив мій рукав, підійшов ближче й принюхався.

– Це ти зробив?

Я кивнув. Водій запитав, куди подів бензин, але я мовчав. Він перепитав голосніше, схопив мене за забруднений рукав. Я попросив не випускати автобус, пояснивши, що на дорозі може бути провал. Водій вилаявся й викликав охорону.

Мене допитували недалеко від майданчика, де стояла вахтовка. Один охоронець записував дані перепустки, другий вимагав показати, де каністра. Я дивився на двері диспетчерської й повторював, що виїзд треба відкласти. Коли приїхав начальник, навколо вже зібралася бригада. Він кричав, погрожував поліцією, наказував негайно повернути пальне. Я сидів, міцно стиснувши долонями коліна. Кілька разів уже хотів відповісти, але згадував видіння і знову стискав зуби.

Поки мене розпитували, ремонтники шукали каністру в автоцеху, за боксами, біля складу. До нашої інструменталки дісталися пізніше: вона була в іншому корпусі. Зрештою ремонтник приніс каністру й поставив переді мною.

– Тобі світить звільнення за такі витівки, ти в курсі?

– Так. Але все ж таки моя совість чиста.

Я глянув на годинник. Від запланованого виїзду минуло майже три години. Водій уже потягнувся до ручки каністри, коли з боку кар’єру долинув гуркіт і над уступом піднялася бура хмара. Люди замовкли. У рації захрипіло, хтось кілька разів викрикнув номер дороги й наказав припинити рух. Через десять хвилин до нас дійшла інформація: