Октавія, рятівниця метеликів

У мальовничій долині, між високими гірськими хребтами розкинулося невелике містечко. Містечко як містечко: охайні, побілені будиночки, працьовиті, веселі люди. Єдине, що відрізняло його від інших міст і сіл, то м’який, теплий клімат. Тут не бувало зими. Тож цілорічно у містечку цвіли луки й сади, пурхали метелики. Окрасою міста були квітники, клумби, розарії та оранжереї. Ними пишався кожен мешканець: від найменшого до сивочолого.

У будиночку, що стояв понад берегом синього, як мамині очі, озера, жила дівчинка Октавія. Вона мала такі самі, як у неньки, волошкові, допитливі оченята. А ще – кирпатий носик, що норовив устромитися, куди не слід, і біляве волосся. Улюбленою справою Октавії був догляд за величезною клумбою, що обрамляла батьківське обійстя, мов віночок її вродливу голівку. Тут росла запахуща матіола, яскрава настурція, помічні від багатьох недуг нагідки, кольорові айстри, пишноцвіті півонії, десятки сортів прекрасних троянд. Тож довкола квіток кружляли найгарніші, як здавалося дівчинці, метелики: тендітні махаони, загадкові мінливці, красені-аполлони, безтурботні капустянки, екзотичні, занесені до Червоної книги подалірії та розкішні ванесси.

Метеликів Октавія любила: зроду-віку не скривдила жодної комашини, пантрувала, щоби птахи не видзьобували гусінь, і намагалася вирощувати  квіти, що давали найбільше нектару і пилку. Метелики були скрізь: залітали до хати, сідали на біляві коси чи на плечі дівчинки, поводилися, мов приручені домашні улюбленці. Ці барвисті комахи були чи не єдиною розрадою Октавії, надто відтоді, коли в її житті з’явилися… монстри.

Вперше то сталося минулого року. Октавія захворіла й через високу температуру марила уві сні. Ті гидкі створіння – чорні, як найтемніша у році ніч, – тоді вперше навідалися в її сновидіння. Вони мчали за нею, видаючи жахливі звуки, й норовили упіймати. Від переслідування Октавію урятувало болісне пробудження. Однак наступної ночі непрохані гості з’явилися знову. Ослаблений дитячий організм не мав сил боротися з почварами, народженими уявою, тож монстри узялися приходити у сни дівчинки щоночі.

Так і жила Октавія: коли місто запинала щільна ніч – вона провадила битви зі страшними створіннями, коли ж сходило сонце – розраджувала стривожене серце кольоровими метеликами. Та одного погідного ранку Октавія вийшла на подвір’я і… не побачила жодної комахи!

– Що за дивовижа? – подумала стурбовано. – Куди ж зникли метелики? Невже їм більше не подобаються мої квіти?

Спантеличена дівчинка подалася на вулицю. Очевидно, схожі питання того ранку ставив собі кожен містянин. Бо людей було повно-повнісінько! Одні розгортали трояндові кущі, зазираючи під кожен листок, інші прикладали вуха до землі, дослухаючись до звуків. Сусідський хлопчик Нестор, який товаришував із Октавією, і був єдиним, хто вірив в існування монстрів, навіть виліз на дзвіницю – найвищу в містечку споруду, сподіваючись розгледіти метеликів високо в небі. Однак від них, схоже, й сліду не зосталося.

– Невже їх птахи видзьобали? Чи викосила якась невідома моровиця? – гуло містечко. Люди не могли повірити, що веселкових комах більше не було.

Зі зникненням метеликів, мов за порухом чарівної палички, місто спохмурніло. Високе блакитне небо заступили сірі купчасті хмари, квіти постулювали й посхиляли голівки, люди перестали усміхатися. Життя містян стало безбарвним і безрадісним, а Октавії – просто нестерпним.

Монстри ще лютіше заходилися атакували дівчинку у снах, нападаючи з усіх закутків й лякаючи потойбічними голосами. То була справжня напасть! Хоча Октавія жодного разу не бачила їх насправжки і батьки пояснювали, що жодних страховиськ не існує, дівчинці однак здавалося, що вони ходять за нею назирці не лише у снах, а й за білого дня. Октавія ні на мить не відходила від матері, боячись залишатися наодинці, почала здригатися від раптово промовленого слова, поруху фіранки або чийогось різкого руху. 

На сімейній нараді батьки постановили відвести Октавію до пані Августини, яка мешкала на околиці містечка. Вона зналася на всіляких травах і замовляннях. Люди остерігалися тієї літньої жінки, однак коли комусь була потрібна допомога – йшли до неї, бо вважали, що Августина має дар «зцілювати душі».

Чепурна, приземкувата хатина, що стояла неподалік лісу, зустріла Октавію з батьками запахом різнотрав’я й таємничим мороком. Сивокоса пані Августина, вислухавши гостей, погодилася допомогти. Жінка довго шепотіла над дівчинкою дивні слова, що скидалися на монотонний спів невідомою мовою, і врешті промовила: «Октавіє, ти повинна повернути в місто метеликів!»
Ні Октавія, ні батьки нічого не втямили, бо як можна повернути зниклих метеликів, але чемно подякували і рушили додому. Що візьмеш із дивакуватої старої?

Уночі, коли Октавія вкотре поринула у тривожний сон, то побачила… ні, не монстрів. Їй примарилася галявина у центральному сквері. Й уся вона була замаєна метеликами. Сотнями, ні, тисячами, прекрасних різнокольорових комах! Але що за дивовижа? Дівчинка напружила зір. Метелики, що за мить до того вільно пурхали над розмаїттям квіток, раптом почали завмирати: хто над цвітом, хто в повітрі, просто під час польоту, мов колібрі, – єдині з пташок, що уміють літати на місці. За якусь хвилю всі метелики рушили в одному напрямку. Вони, мов загіпнотизовані, покидали місто, прямуючи до лісу.

Октавія, довго не думаючи, подалася за ними, хоч і було лячно. Ліс манячив удалині, наче роззявлена паща хижого звіра. Щойно вона ступила на узлісся, у затінок віковічних дерев, як поміж стовбурами почав прорисовуватися її найбільший жах – сотні монстрів. Вони важко ступали углиб хащі із простягнутими вперед лапами, ніби щось у них несли. Між тим не стало метеликів.