"Реальність"

___________________________________________________

Полон подій, що суперечить реальності, вводить в оману, запутує до нескінченності. Що це?..

_____________________________________________________

                                  Алексія

   Навколо темрява,  розсуваю  довгі білі штори. Я посеред  своєї   світло-зеленої кімнати стою ціла цілісінька , ні подряпин, ні розтертих  ніг. Сукня чиста , не розірвана. Я оглядаюся.. Навколо ні душі. Я визираю у вікно , на вулиці люди веселяться ніби нічого й не було... Але як? Ще кілька хвилин тому тут були лицарі, кров, трупи, вогонь. Де це все ділося?  Я померла і тепер у раю?... Мої роздуми перервав стук у двері. 

-Так, заходьте. - відповідаю на стук. Заходить Дора. Жива жівісінька, ціла без подряпин. Вона з усмішкою на обличчі  дивиться на мене. 

-Алексіє, твоя мати тебе чекає у вітальні.- сказала вона. Я не вірю своїм очам. Вона жива. Ось тут переді мною. Мене переповнюють емоції. Це радість, подив, щастя. Я підбігаю до неї і міцно обнімаю. Обнімаю так наче я її років десять не бачила. Я дивлюся у її зелені очі, а вона на мене з нерозумінням, що я зараз роблю. Я відійшла.

-Я зараз буду за хвилину, передай будь ласка мамі.

-Добре.

Вона обернулася та пішла. Невже це реальність? Можливо, те все це був тільки кошмарний сон? Так , мабуть так і є. 

Я виходжу з кімнати.  Навпроти йде Метью. Мені не віриться, що він живий.  Він підходить до мене.

-Привіт мадмуазель. Йдем сьогодні на мечі?

-На мечі? - перепитую я, не розуміючи, про що він.

-Невже ти забула. Сьогодні тобі п'ятнадцять. Ми договорилися на твоїх п'ятнадцять влаштуємо двобій. А потім тебе чекає сюрприз)

-Сьогодні мій день народження?

-Так. Не кажи що ти проспала вічність і забула?) Давай сонько прокидатися і вперед!

Сьогодні мій день народження?Чи це сон?

 Я біжу по сходах з радістю у серці. Без стуку захожу у вітальню. На тому чарівному маминому дереві безліч квітів, а на стіні всі до одної картини. Мама  у червоній сукні з відкритими плечима,  сидить на дивані спиною до мене, я підкрадаюся до неї , налітаю і міцно обнімаю. 

 -Як спалося доню?

-Кошмар наснився. Уяви собі я навіть подумала, що той сон це реальність.

Ми у нею говорили як ніколи у житті. І тут вона каже:

-Знаєш, ти завжди була права. І тоді коли казала, що ти хочеш волі, і тоді коли не захотіла йти на бенкет. Ти завжди права. 

Вона дивиться на мене з дивною посмішкою. Вона ніколи не вважала, що я була права. Тай тоді я не розуміла всієї ситуації, тому це моя помилка . І ми вже говорили про це. Щось тут не так.  Я підійшла до її картини "Пастка". Я ніколи не розуміла суті цієї картини. Зображення жінки у чорній сукні і диявольською посмішкою, але ангельською красою. Де ж тут пастка?

-Мам пам'ятаєш, ти розказувала легенду про цю картину? 

-Я вже давно забула мила. Історії та легенди це тільки вигадки, які забуваєш.

-Але ж мамо, ти сама казала , що у кожній історії  є частинка правди. А легенда - це, те що переповідає з покоління в покоління. Те, що не забудеш!... Мам? Все добре?

Та у відповідь я не отримала те що очікувала. На її обличчі холодний крижаний погляд і лють. Вмить вона встає і підходить до балкону, я йду за нею. 

Я торкаюся її плеча, але навіть не рухається.  

Щось не так. Люди на вулиці все лежать мертві, у крові, пронизані мечами й списати. Але всі вони дивляться на мене, не відводячи погляд. І тут мама каже:

-Доню, а той кошмар? Як думаєш те б могла бути реальністю?-питає вона мене необертаючись. До чого тут це питання. Мені це починає не подобатись.

-Снам вірити не має сенсу, мамо. Щось не так?-я забираю свою руку з її плеча. І відходжу назад на на два кроки. Це не реальність... це точно не реальність!  І от вона не своїм голосом починає говорити:

-Мамо? Я схожа на твою маму?- вона обертається до мене обличчям. Ні це не вона. Я бачу обличчя жінки з тієї картини.  Вона з тією ж  дивною посмішкою дивиться на мене, що і в картині. Її очі пронизані божевіллям і злом. Я відходжу, хочу втекти, але щось мене тримає, я не можу навіть ворохнутися. Я не можу ні слова сказати. Все оніміло. А ця жінка дивиться на мене і щось шепоче собі під ніс. Я не розумію що вона говорить, здається, це  стародавня латинь... єдине що можу це закрити очі. Я закриваю. Вмить нічого не чую, я відкриваю очі.

Я вже не у вітальні. Я на подвір,ї біля дверей замку. Я відкриваю двері... Мене пронизає жах. Я бачу маму, тата, сестру, Дору й Метью. Всі вони висять на мотузці. Всі у білому одязі.  Їхні обличчя сині, не рухаються, просто висять у повітрі перед мною... Я відчуваю, як моє серце шалено б'ється, очі наповнюються гарячими слізьми... я падаю на коліна і плачу. Але вмить я чую голос грубий, страшний,злісний:

-Чого плачеш? Це ж ти винна у нашій смерті!!!! Тииии!

Я піднімаю очі на гору. Всі вони:батьки, сестра, няня і Метью. Всі вони дивляться на мене своїми мертвимм чорними очима. Вмить вони як живі спускаються... я не можу рухнутися. Так і раніше мене щось тримає. Вони ступають мляво повільно, ще крок і вони коло мене. Вони ніби оживші мерці. Такі ж сині, мертві , страшні, але рухаються ніби живі... Метью присідає навпроти мене, від ледь не торкається мого обличчя. Своєю  рукою він проводить по моєму обличчю. Вона така холодна, крижана. Він дивиться чорними очима мені у вічі. Я не можу відвести погляд...

- Сюрприз! То як? Рада мене бачити?  Ми вирішили трохи погратися з тобою)...

-Що? Чому?-ледь тихим голосом промовляю..

-Чому? Ти стояла там між стінками, слухала і бачила як моє горло пронизав меч. І ти нічого не зробила, щоб мене врятувати. Ти чула, як плакала моя мати. Ти бачила, як він змусив її замовкнути. І ти нічого не зробила, щоб нам допомогти. Жити захотілося? Такій, як тобі життя не дано.. 

Це не він! Ні не він! Метью такого ніколи не сказав би. Він завжди оцінював ситуацію, знав що і як робити. Знав наслідки.