Ковток минулого

_____________________________________________________

У кожного за плечима стоїть минуле. Те минуле, яке кардинально змінило нас  на триста шістдесят градусів. Вважаєте, таке забувається? Ні! Таке завжди вирує у памяті, аж до кінця нашого життя.

_____________________________________________________

                                  Алексія 

 Мені в той день тільки виповнилося п'ятнадцять років. Я одягнула  перламутрову  пишну сукню з квітковим принтом, заклала довге, хвилясте, темне волосся у пучок, наділа мамину улюблену цепочку у формі птаха..  До мене прийшла служанка Ерсі й сказала, що у вітальні мене чекає моя мати. Я йду сходами,  не підозрюючи про те, що мене чекає попереду.  Всі кудись метушаться.  "Ооо зараз мене вітатимуть з днем народження. Цікаво, який сюрприз мене сьогодні чекає, адже,  п'ятнадцять раз у житті." Так  мені подумалося спочатку, але я ще не знала, що саме цей день народження мені запам'ятається назавжди. Це не був просто день- це була пекуча чорна нитка мого  життя, яка спопеляла кожного, забирала надію та залишала життя. 

От вибігає з вітальні моя няня Дора у небесно-темній сукні ,  з розпущеним довгим,  прямим та русим волоссям... Вона ніколи його не розпускала,  казала, що таке буде тільки у день її смерті.   У руках тримала якись лист, темний старий пергамент. Не помічаючи мене, з слізьми на обличчі ,вона побігла вниз, гукаючи "Синууу!! Де ти?" Вона шукає Метью, свого єдиного сина, який старший мене на 2 роки. Я частенько тікала з палацу і перевдягалась як хлопчик, щоб грати з ним у двобої дерев'яними мечами. Але навіщо й куди вона тікає?

Що ж зараз твориться?- єдина думка,  яка лунала у мене у голові. Я захожу у вітальню. Білі  високі стіни, червона стеля, залізний великий горщик у формі дерева, де мама вирощує квіти, картини як і художників, так і мамині витвори мистецтва. Однак, зараз ні маминих картин, ні квітів..  посеред просторої кімнати стоять два  м'яких чорних дивани з подушками та килими на підлозі різних візерунків. І завершує дизайн вітальні великі червоні штори кольору крові...  Тут нікого... Де ж мама?  Тільки червоні  штори біля балкона  гойдаються. Гойдаються , наче востаннє, наче от-от вони зірвуться і полетять до низу.  Я йду на балкон. Як і у замку, на вулиці всі тікають, беруть хто що може, забирають дітей і тікають... Мене побачила одна стара жінка. Вона своїми темними як ніч очима вдивлялася мені вічі. Раптом вона починає кричати на весь голос показуючи в мою сторону.

-Ось те відроддя! Ти і твої папа з маменькою винні у цьому... Та щоб ви здохли! Щоб ці прийшли і вас перших перерізали!...- інші її підтримували...Бачу, що хтось чи щось  уривається у ворота замку. Здається,  от-от великі , залізні ворота втратять свою міць і здадуться, здадуться перед силою ворога. Так і стається. Ворота падають, їх пронизають великі  списи.  Я споглядаю на людей там у низу, у дворі. На обличчі кожного викарбувався жах, страх та біль. 

Лицарі в чорних обладунках,  з чорними масками на обличчі та великими списами й мечами у руках. Позаду такі ж лицарі, але на дужих , красивих конях. Вони вриваються... всі тікають. Хто у ліс, а хто у поле, дехто закриваються у підвалах,  але вже  пізно.

Я йду з балкону, батьків ніде не має, ні сестри, ні слуг. Нікого.. тільки я  та моя тінь. Де ж усі? Відчинилися центральні двері замку. Ні! Ті лицарі вже тут. Я чую:

-Йдіть провірте кожну щілину і не залишайте живих нікого: ні дітей, ні жінок, а чоловіків тим паче!

Цей голос такий хижий, грубий, жорстокий. Я досі у вітальні єдиним місцем, де можна сховатися є підвал під сходами. Він замаскований у стіну і тільки я , сестра та мати знали, яка цеглина є ключем до цього підвалу.  Але чи встигну я туди дістатися. Я вихожу , оглядаючи по сторонах. Тут ще нікого. Це третій поверх, тож сюди поки що не встигли дістатися. Я йду прямо , повертаю на право, ще кілька кроків і я біля сходів. Але от чую хтось йде. Це важкі дужі повільні кроки. Я сховалася між двома стінками з надією, що мене не помітять. Я затримала подих. Йшли два лицарі у чорному, один високий, але худорлявий; другий середнього зросту, широкоплечий. Двоє у чорних масках з мечами у руках. Ще крок і вони мене побачать, але вони повернулися й пішли у протилежний бік. Невже тут є ще хтось, крім мене?

 -Прошу не треба. Хоть його залишить живим! Я вам віддам все що маю!- чую я голос.. ні! Це голос няні Дори. Очевидно Метью з нею. Вони не залишуть їх живими. Та що я можу зробити?...

Мене пронизає страх: трусяться руки та ноги, серце калатає чим раз тим швидше, я не можу стояти, страх паралізує. Здається,  я задихаюсь... 

Меч когось пронизає...

-Ніііі!!! Чому? За що?- чую я Дорині крики.- Метью!

-А ну рот припни!- говорить один з лицарів.

Дора ридає.. кричить.. Її біль. Це не просто біль, який мине. Він розриває її на частинки... її душу та серце... І от враз я бачу тінь, як знову меч здіймається у повітря... раз... і все він долинув до долу, посипалися по стінах бризки крові, а Дора вмить замовкла.... 

Вони пішли у низ... Я не можу встати і взагалі щось сказати, навіть дихати дуже важко від болю, від думок... Та я все ж піднімаюся та йду... 

Я бачу тіло Дори, а коло неї Метью... Вони лежать у калюжі крові, з відкритими очима...  Їхній одяг пропитаний кров'ю... Дорина   небесно-темна сукня з червоною вишивкою троянд ,  біла сорочка Метью.. Все у крові. А в їхніх очах я бачу жах, якого їм довелося зазнати кілька хвилин тому...Я падаю ниць до долу перед ними. Сльози гарячими жигучими краплинами обпікають моє обличчя..

-Мені шкода ,що я не змогла вас захистити. Що не змогла допомогти... я зрадила вас...Пробачте...-

Сказала я пошепки. Провела рукою по їхніх обличчях, щоб заплющити їхні очі. Нехай хоть їхні душі зараз   не бачать це все,  відчують тишу та спокій...

Вони вертаються. 

Все не має часу, або я зараз беру страх у кулак і ховаюся, або помру, так і не заплативши за смерть Дори і Метью.... Я під сходами. Чую йдуть четверо. Ближче і ближче... Ні! Вони мене помічають. Халепа!