Розділ сьомий. Оксана

Настрій у Даміано, до того легкий та грайливий, зіпсувався абсолютно. Виставивши свою матір з кабінету, він повернувся в шафу і не показувався звідти аж до самого кінця співбесіди з нареченими. Коли ж я спитала його, чи нема якихось побажань стосовно кандидаток, чоловік лиш відмахнувся.

– Це не має значення, – відповів він. – Я в будь-якому випадку не збираюсь одружуватись.

Я зітхнула. Наміри Даміано і так читались в його поведінці та ставленні до відбору. Мені ж з одного боку хотілось обуритись, сказати, що не просто так я тут стараюсь, аби він носом крутив! З іншого – я прекрасно знала, що подібні шоу нічого спільного з пошуком справжнього кохання не мають. Напевне, ставши учасницею відбору, а тим паче його головною героїнею, я б тільки відмахувалась від усього і повторювала, що мене нічого не цікавить, а наречених я бачити не хочу. Сюди йдуть по славу, гроші, та по що завгодно!

– Але, може, будуть все-таки якісь побажання? – здійснила я останню спробу, підіймаючись зі свого місця та підходячи ближче до Даміано. – Хто тобі особливо сподобався чи кого необхідно в обов’язковому порядку виставити за двері…

– Мою матір.

Я зупинилась в кількох сантиметрах від чоловіка і опустила руку йому на плече. Даміано ковзнув поглядом по моїх пальцях, ще й так, наче вперше побачив жіночу руку, потім розтягнув губи в незрозумілій для мене посмішці, сумній та уїдливій, що свідчила про що завгодно, не тільки про веселощі і хороший його настрій.

– Твою матір я вигнати не посмію, – відзначила я, – бо я розпорядниця відбору, а вона тут іменем короля.

-В такому випадку, просто більше не згадуватимемо про неї, – усміхнувся Даміано. Він повернувся до мене вже всім корпусом і подивився прямо в очі. – А що торкається панянок… Ай, роби що хочеш. Лиши мені Офелію.

– Вона явно сказала, що за тебе заміж не піде, – знову нагадала я. – Ти всерйоз думаєш, що тобі треба такі конкурсантки?

– Всі б вони були такими! – фиркнув чоловік.

– Невже ти зовсім не віриш у кохання?!

– Чому ні? Вірю. Але я не вірю в її пошук таким чином, а тим паче в те, що кохання можна нав’язати силою, – досить жорстко відрізав він. – А саме це Його Величність і намагається зробити, пхаючи мене на цей відбір. Його самого, між іншим, кохання ні до чого хорошого не привело – він втратив здоровий глузд і, можливо, взагалі збожеволів.

Даміано змовк, наче про щось задумавшись. Я ж, не втримавшись, заявила:

– В такому випадку мені доведеться просто звільнитись! Погана ж з мене розпорядниця, якщо все, що я можу – це підбирати кандидаток, що тобі не по душі!

Карі очі Даміано хижо спалахнули, і він раптом притягнув мене до себе. Міцні чоловічі руки застигли на талії. Я вперлась долонями йому в груди, намагаючись тримати дистанцію, і відчула, як забилось вдвічі швидше необхідного моє серце. Ей, куди! Я геть не планувала отримати позаплановий серцевий напад!

Даміано схилився до мене ближче. Його дихання опалило мені шкіру, і він прошепотів мені на вухо, тихо та пристрасно, як зазвичай шепочуть коханкам, а не розпорядницям відборів:

– Не варто приймати такі радикальні рішення. Єдине, що подобається мені в цьому всьому відборі – це ти, і ти хочеш позбавити мене останньої радості?

– Зі мною ти одружитись не можеш, а ось з переможницею цього конкурсу повинен, – роздратовано нагадала я.

– Герцог де Моро може одружитись з ким завгодно, – посмішка Даміано стала веселішою. – Якщо він не боягузлива собака, що ховається від будь-якої відповідальності, він може представити королеві іншу жінку. Хочеш, припинимо цей фарс?

Ага. І він одружиться зі мною, я народжу йому трьох дітей як на підбір та стану герцогинею де Моро в світі, про який знаю лише те, що в ньому водяться ідеальні, надзвичайно гарні чоловіки та є магія.

– Я з іншого світу, не дворянка та незрозуміло як сюди потрапила, – відрізала я. – По-моєму, було б наївно, якби я розвісила вуха та мала намір вискочити заміж за герцога. Скоріше вже я повірю в те, що ти до рідного світу мене повернеш! До речі, а ось це було б непогано.

– Це все ще нереально.

– Раптом спосіб є?

Даміано випустив мене зі своїх обіймів та відзначив:

– Можливо, спосіб і існує, але він мені точно невідомий. До того ж, я не розумію, нащо тобі туди повертатись. Хіба тут погано? У тебе ж є і житло, і робота…

– І кавалер з герцогським статусом і п’ятьма десятками суперниць, так? – уїдливо уточнила я, киваючи на стосик паперів. – Гарне життя! Вдома у мене лишились родичі… Родичі явно сумуватимуть! Та, зрештою, друзі!

– Ти мені ще скажи, кішка та наречений.

– Ну, кішки нема, – гмикнула я. – І нареченого також… Але я не розумію твого скептицизму.

– Оксано, кожного з нас в своєму світі тримає… Багато чого. Аби висмикнути людину зі звичної йому реальності, необхідно, аби зв’язки в новому світі пересилювали зв’язки в старому. Ну, гаразд – потенційні зв’язки. Зазвичай людей вихоплюють в час великої, невідворотної втрати… Коли чоловік ридає над тілом мертвої дружини, мати над дитиною… Або люди переходять у мить страху, викиду енергії, коли їх нічого не тримає. Про втрату ти нічого не розповідала. То чи є тобі куди повертатись?..