Розділ шостий. Даміано

Що ж, в тому, що я запропонував Оксані влаштувати відбір на її умовах, були свої переваги. По-перше, я абсолютно точно здивував короля та розізлив своїх ворогів. Як сказала Раймонда, палац скоро вибухне від обурення. Мовляв, це ж треба було здогадатись, запросити простолюдинок, та ще й з дітьми, на свій відбір! Влаштувати відкритий конкурс!

Граф Мердо плювався отрутою та шипів королю на вухо, що той повинен зупинити цей безлад, а Його Величність навпаки увійшов у раж та вирішив, що нічого ми не змінюватимемо. От як вирішили, так і діятимемо, тим паче, виходить весело!

По-друге, більша частина аристократок, що так мене дратували, шансу потрапити на відбір не мали. Ми з Оксаною домовились, що представленими мають бути всі категорії, а отже, всі ці панянки, що в правій руці тримають опахало, в лівій ароматні солі, а в рукаві приворотне зілля, шансів дістатись ближче до мого нещасного маршальського тіла не мали.

Ну, і по-третє, Оксану явно порадувала моя згода. Всі ці дні вона дуже мило спілкувалась зі мною, з задоволенням відвідувала сніданки, обіди та вечері, відповідала уїдливо Рікардо, якого я лишив їй в якості помічника, погоджувалась виходити зі мною на прогулянки і геть не думала про те, що про неї можуть сказати.

Сказати не могли нічого, бо небезпечно порушувати маршальську волю і перечити йому, та все ж, багатьох дівиць це дуже турбувало.

Але тільки не її.

Проте, у всього, що відбувалось, був і ряд недоліків. І головним з них, як на мене, являлась наявність поруч надто великої кількості дівиць.

Ні, спочатку я геть не помічав того, шо відбір вже розпочато. Головною причиною було те, що перший етап – анкетування. Спочатку оголошення розвісили по столиці та великим містам Деллея, звідти чутки потяглись до сіл, і всі дівчата, що вміли писати, взялись закидати нас поштою  та скидати свої заявки до магічних ящиків.

Я спеціально сплів закляття, що вже на підльоті, за аурою відкидало багатьох кандидаток. У дівиці не може бути нульового магічного дару, треба мінімум перший рівень, інакше діти, на жаль, не успідкують сили батька. Не те щоб я збирався заводити з кимось дітей, але ж треба критерій, за яким можна позбутись більшої частини конкурсанток!

До дару першого рівня дотягли не всі. Потім були відкинуті ті, кому ще не виповнилось вісімнадцяти років, старші за сорок, одружені або заручені. Останніх виявилось достатньо, а я н хочу відкривати філіал із вбивства чужих наречених, що приходять виясняти стосунки. Дякую, воно мені не треба!

Після цього Оксана засіла аналізувати анкети. Вивчала, вдивлялась, робила якісь позначки, просила портрети. Довелось посилати Рікардо.

Він сварився – звісно, в рамках цензури, бо будь-яке лайливе слово осквернило би його світлу свідомість, а мій зброєносець, ще той чистоплюй, не міг собі такого дозволити! – але переміщався по телепортах, портретував дівиць та знов повертався до Оксани. Стосик з особовими справами кандидаток все худнув та худнув…

Але коли їх лишилось трохи більше півсотні, Оксана вирішила провести співбесіду особисто.

– Ні, – застогнав я, – не розумію, нащо тягти до мого дому півсотні абсолютно зайвих дівиць.

– Ну, вони вже не всі дівиці, – протягнула Оксана, визираючи у вікно, – деякі з них – таки дорослі жінки…

– Та плювати. Нащо вони тут?

– Бо без особистої співбесіди я не можу визначити, підходять вони чи ні, – вперлась Оксана. – Не можна почитати анкету, подивитись на портрет, зроблений Рікардо, і обрати двадцять кандидаток. Це не відобразить їх адекватність.

– Вони на відбір хочуть. Про яку адекватність взагалі може йти мова? – скривився я.

Оксана знизала плечима.

– Ну, це все дуже популярно.

– Популярно! Збиратись великою групою та намагатись завоювати нареченого! – фиркнув я. – Та це ж огидно! А як же залицяння…

– Не хвилюйся, – втішила мене Оксана, – ти до них обов’язково залицятимешся.

– Подарунки?

– Замовили за рахунок короля.

– Темний мене подери, а побачення?

– В мене план є, коли яке призначено. Кандидаток на побачення обиратимеш ти, звісно ж, самостійно, – спокійно відповіла вона. – Плюс конкурси. Переможниці грошовий приз, а та, що програє, просто покине відбір.

– Мені подобається останній пункт. А приз нащо? Хіба таке передбачено регламентом цього вашого… Як ти сказала…

– Шоу, – кивнула Оксана. – Ну, зазвичай у нас приз – це побачення з головним героєм чи щось такого типу, але у нас є бідні дівчата, і було б непогано підтримати фінансово хоча б їх. Не виграють, то хоч своє життя налагодять. Мені їх так шкода… Чи ти проти?

– Ні, – приречено зітхнув я. – Я б з задоволенням дав грошей їм всім, аби тільки вони не топтались зараз у мене на порозі.

– Ніщо не може перемогти щире дівоче бажання добре вийти заміж, – відзначила Оксана. – І якщо ти не хочеш перетнутись з першою ж кандидаткою просто зараз, тобі доведеться кудись зникнути… Тільки у нас телепорти заблоковані.

Ми знаходились в кабінеті, виділеному Оксані під відбір наречених, і ніяких запасних виходів тут і близько не було. Я сумно глянув на двері і відзначив: