Розділ п'ятий. Оксана

Ото вже точно, кожній жінці, що  носила корсет, треба геройський орден давати. Бо витримати це жахливе творіння моди, конструкцію, що так стискає ребра, практично неможливо!

Мені здавалось, що я зараз задихнусь. Одна секунда – і моя грудна клітка просто трісне!

Я зітхнула і спробувала щось зробити зі шнурівкою. Одяг мені сьогодні зранку принесла служниця, і я навіть сперечатись не стала, погодилась приміряти сукню. Абсолютно неймовірну, з красивої синьої тканини, що ледь помітно сяяла сріблом… Так, вона чудово лягла мені по фігурі!

І явно мала намір відправити мене на той світ.

Служниця, очевидно, підробляла катом. Вчора я не уточнила у маршала, на яких правах я тут проживатиму, та сьогодні, отримавши від нього подарунок в вигляді одягу, зрозуміла, що в якості відьми, яку мучить всесильна інквізиція.

Як інакше пояснити те, що зараз зі мною роблять?!

Коли я попросила зробити шнурівку вільнішою, мені сказали, що це непристойно, і смикнули бісові шнурки ще сильніше. Тепер з дзеркала на мене дивилась, думаю, порядна місцева жителька. А за хвилину вже ніхто не дивитиметься, бо мертві в дзеркала не зиркають!

Ні, я явно була гарна. Світле волосся служниця зібрала у високу зачіску, якимось чудом його не повидиравши – хоча відчуття від розчісування було таким, наче з мене скальп знімали. Виріз сукні вкупі з цим дивовижним плетивом з кіс підкреслював мою довгу тонку шию та гострі ключиці. Напудрене чимось обличчя видавалось аристократично блідим, але на щоках вже виступав рум’янець. Очі сяяли, як при лихоманці, і їх синій колір здавався ще яскравішим в комбінації з чудовою тканиною…

Звісно, вони сяють! Звісно, щоки червоніють! Я зараз задихнусь, так мені душно, от організм і реагує відповідно!

Я ніколи не жалілась на свою талію, вона була достатньо тонкою, та корсет, що виконував роль удавки, зробив її взагалі осиною. Але подихала я в ньому, наче бджола після укусу. Вони, здається, помирають, лишивши жало в чужому тілі?

От і я!

Проклинаючи рукави, що також помітно сковували рухи, я спробувала дотягнутись до шнурівки самостійно, смикнула якусь стрічку, але зробила тільки гірше. Корсет болючіше впився в ребра, я закусила губу і закрила очі, намагаючись відшукати точку рівноваги.

Ну, або втратити свідомість, чого вже там…

– Я так розумію, Рікардо неправильно оцінив фразу «щось зручне», – прозвучав за моєю спиною чоловічий голос. – Доброго ранку, моя прекрасна леді.

Бажання втратити свідомість зникло. Я спішно відкрила очі і подивилась на своє відображення в дзеркалі.

За спиною стояв Даміано. Він, паразит, корсети не носив, навпаки, надяг вільну сорочку і вузькі, але явно не настільки, аби бути вбивчими, штани. До речі, шкіряні. Виглядав маршал геть не втомлено своїм нарядом, не кривився, з чого я зробила висновок, що помирати від одягу – це справа жінок цього світу.

Жахлива патріархальна гидота!

– Цей добрий ранок загрожує стати останнім в моєму житті, – прошипіла я, – бо корсет зараз мене задушить. Я не можу сама його ослабити!

– Мені покликати служницю?..

– Не треба служницю, я просто не доживу до її приходу! – обурилась я, до речі, досить живенько. – Просто ослаб ту бісову шнурівку!

– Бісову?

– Шнурівку!

– Сам?

– Хочеш сказати, що це не маршальська справа? – обурилась я. – Впевнена, зі своїми коханками ти справляєшся без допомоги служниці!

– Це без сумніву, – осміхнувся Даміано. – Мені подобається, як ти зі мною спілкуєшся. Так вільно…

Десь на задвірках моєї свідомості промайнула світла думка, що до маршала, можливо, варто звертатись на «ви», але незручність корсету виштовхувала геть всі подібні думки.

– Я на межі життя та смерті, звісно ж, я звертатимусь вільно! – обурилась я. – В моєму світі не прийнято кланятись чоловікові в ноги! Навіть якщо в нього такий чин!

Це, звісно, була брехня. Думаю, генерали в моєму світі – досить поважні хлопці. Виглядають, звісно, гірше, і вік у них трохи більший…

Та в своєму минулому я з ними не перетиналась. Генерали на кастинги не ходять, туди ходять дурепи, що бажають слави. Або стерви. Або комбінація перших двох варіантів. А їм кланятись точно не можна, загризуть!

Даміано ж нарешті зрозумів мої прозорі натяки та взявся за шнурівку. Спочатку розправився з сукнею, дозволяючи їй практично впасти мені до поясу, а тоді з подивом гмикнув, виявивши, що я не поспішаю прикриватись руками.

Ну, а що прикриватись? Корсет же достатньо закритий. Не страшніше глибокого вирізу… Хоча, може, в цьому світі так не прийнято.

– На розпорядниць відбору так не дивляться, – пробурмотала я, знітившись все-таки через уважне розглядання. – Ослаб нарешті цей інструмент тортур, і я вдягнусь назад.

– А ти хочеш, – Даміано нахилився до мене нижче і практично дихав в шию, – бути не розпорядницею, а учасницею на відборі?

Дзеркало  продемонструвало нерозуміння, що на кілька миттєвостей відобразилось на моєму обличчі, а потім змінилось обуренням.