Розділ перший. Оксана

Перше, що я зробила, коли відкрила очі – заверещала.

Гола дівиця, що лежала справа, відповіла мені тим самим. На рівній такій, високій ноті.

Мужик зліва лишався абсолютно байдужим. Очевидно, незнайомки, що падають незрозуміло звідки йому на голову, його не лякали.

Дідько! Я мріяла опинитись в найбезпечнішому місці на світі, а опинилась де?! В чийомусь ліжку!

– Милі леді, я, звісно, не страждаю від головного болю, – протягнув незнайомець, – але, можливо, ви перестанете верещати? Пожалійте мої вуха.

Я затихла. Ображена незнайомка видала ще один писк, судомно спробувала відсунутись подалі і, судячи з глухого стуку, просто впала з ліжка.

Між іншим, я б не відмовилась, якби цей чоловік теж кудись впав! Але ні, якби ж то. Він продовжував вивчати мене уважним поглядом, таким спокійним, що аж тоскно ставало.

Я ж також спробувала роздивитись, де опинилась.

Отже, я жива. Мертві так не верещать, і на мертвих так не витріщаються. Хоча, може, і витріщаються, я не перевіряла. Раптом він якийсь некрофіл?..

Гаразд, ні. Мертві зазвичай виглядають гірше. І руки-ноги у мене ворушаться, і дихаю я рівненько.

Я на пробу роззирнулась. Чоловік подався вперед, піймав мене за руку, і я видала щось схоже на мишачий писк. Десь на підлозі щось шурхотіло, і я могла припустити, що це стрімко відповзала геть друга дівиця.

– Не варто аж так лякатись, – звабливо всміхнувся незнайомець. – Чи я такий страшний? О, може, ви нарешті скажете мені правду? Бо я втомився від компліментів.

Я смикнулась.

Чоловік поруч зі мною був схожим на ходячу сексуальну фантазію. От знайдіть будь-яку дівчину з мого оточення, спитайте, як має виглядати ідеальний коханець, і отримаєте це. Але чи легше мені від того, що поруч зі мною лежить сексуальний мужик, а не якесь пузате страшко?

Ну, що ж. Хоч на кубики пресу гляну перед смертю, коли вже так склалось. Якщо він, звісно, збирається мене вбивати.

Я замружилась. Тоді відкрила очі. Чоловік нікуди не зник. Привстав, навпаки, впираючись ліктем в перину, і нахабно так всміхався.

Зрозумівши, що наслання нікуди не зникає, я також спіймала себе на тому, що мимоволі розглядаю його. І він це явно помітив. Тому що його явно всі розглядають! Ой, матінко…

Уявляючи собі принца на білому коні, я щось таке собі зазвичай і візуалізувала. Ідеальна усмішка, гострі вилиці, такі, що порізатись можна, виразні темно-карі очиська, в яких спалахують бісики. А волосся! Та будь-яка жінка за ці чорні локони душу продасть. Довгі, до плечей, вони, правда, не робили незнайомця хоч трошечки жіночним. Ні краплі!

Власне, якби я сказала, що він мені не сподобався, я б збрехала. Після того, що мені довелось пережити минулого вечора…

Ймовірно, я втрапила до раю, і у нього за спиною ось-ось проріжуться крила. Але я не хочу вмирати. Я додому хочу! Я…

– Було б непогано, якби ви пояснили, чому ви тут, – протягнув незнайомець, – Бо я жадаю дізнатись, хто ви і як вас звати.

– Мало там хто чого жадає! – шморгнула носом я, запевняючи себе, що плакати та лякатись нема сенсу. Нічого він мені не зробить.

Це просто чоловік. Гарний. Роздягнений. Можна подумати, я роздягнутих і гарних не бачила!

Гаразд, не бачила, але зараз про інше…

– Мене звати Даміано, якщо вам цікаво, – ліниво відзначив чоловік.

– Мені плювати, як вас звати! – я спробувала відповзти. – Я взагалі не розумію, як тут опинилась! Я… Я просто хотіла в якесь безпечне місце. Безпечне, розумієте? І руки приберіть! – я зверескнула, коли чоловік спробував до мене дотягнутись.

Даміано всміхався. Нахабно так, спокійно, наче знав щось таке, про що я не могла навіть здогадуватись. І поглядом мене своїм свердлив. Дівиця, яку я застала в його ліжку, вже давно кудись втекла – врятувалась втечею, паразитка! – а мені що робити?!

Гвалтувати мене, звісно, наче не збирались, але після пережитого я ні в чому впевнена не була. І чому це він так дивиться на мене?1

– Де може бути безпечніше, – протягнув Даміано, – ніж у ліжку першого маршала Деллея, моя люба?

Я шморгнула носом. Перший маршал Деллея? Що за дурня?!

– В чиєму ліжку? – тихо перепитала я.

– Моєму, – ласкаво підказав Даміано. – І, якщо ви вже сюди звалились, можете починати загладжувати нанесений мені моральний збиток.

І глянув на мене своїми нахабнющими карими очима.

Чорт!

– Мені не подобається слово «загладжувати», – пискнула я. – Не хочу знати, що ви під ним розумієте.

Оцінюючий погляд, яким мене обдарували, свідчив про те, що ось саме це і розуміє. Погладжування. В місцях, не призначених для доторків жіночих рук.

Ну, тобто, може і призначених, але не моїх! Бо я з незнайомими чоловіками не… І з не незнайомими також! І взагалі, чому цей збоченець так на мене дивиться?!

– Ну, оскільки до любовних утіх ви явно доходити не плануєте, – нахабно протягнув чоловік, – то під загладжуванням морального збитку я маю на увазі хоча б спробу представитись і пояснити, як ви тут опинились. То як вас звати?