Глава 2 — “Після закриття”

Годинник над кухнею показував 20:17.
Ресторан ще працював.
Але нормального вечора вже не існувало.
У залі люди сиділи мовчки. Хтось плакав, хтось дивився в підлогу, хтось стискав телефон у кишені, хоча зв’язку все одно не було. Над усім цим висів запах їжі, алкоголю і страху.
Руслан стояв за баром блідий, наче сам був гостем, а не частиною персоналу.
Невідомий чоловік у темній куртці повільно ходив між столами.
Без маски.
Без поспіху.
Наче йому не було чого боятися.
— Ніхто не помре, якщо всі будуть слухати, — спокійно сказав він.
Одна жінка за столом біля вікна почала тихо ридати.
— Будь ласка… у мене дитина вдома…
Чоловік навіть не подивився на неї.
— Тоді сидіть тихо.
На кухні ситуація була ще гіршою.
Тіло Олега лежало в коридорі під аварійною лампою. Ніхто не накривав його. Ніхто не наважувався підійти ближче вдруге.
Артем сидів біля металевого столу й мовчав.
Спокійний.
Наче це все давно мало статися.
Сергій дивився на нього з ненавистю, яку вже навіть не приховував.
— Ти працював тут пів року… — тихо сказав він. — Пив із нами каву. Їв за одним столом.
Артем повільно підняв очі.
— І що?
— І це все було брехнею?
— А у вас тут щось було чесним?
Тиша.
Ці слова вдарили сильніше, ніж крик.
Ігор різко встав.
— Про що він говорить?..
Артем усміхнувся ледь помітно.
— Скажи їм, Ігоре.
Адміністратор зблід.
— Закрий рота.
— Скажи їм, чому саме сьогодні була інкасація. Чому гроші мали пройти через кухню. Чому камери “випадково” не працювали ще зранку.
Марія повільно подивилась на Ігоря.
— Це правда?..
Ігор мовчав.
І цього мовчання вистачило.
У кухні ніби щось тріснуло між людьми.
Сергій різко схопив Ігоря за форму.
— Ти нас підставив?!
— Я не знав, що так буде! — крикнув Ігор. — Вони сказали, що просто заберуть гроші і все!
— ХТО ВОНИ?!
Ігор опустив голову.
— Люди власника…
Тиша стала мертвою.
Навіть Артем перестав посміхатись.
— Що?.. — прошепотіла Аня.
Ігор сперся об стіл.
— Ресторан давно використовували для брудних грошей… раз на кілька місяців проходила велика сума… я просто… я просто мав мовчати…
— Через твоє “мовчати” нас зараз можуть убити! — закричав Микита.
І раптом із залу почувся гучний удар.
Потім крик.
Справжній.
Не короткий.
Довгий.
Жіночий.
Усі завмерли.
Руслан різко влетів на кухню.
Весь спітнілий.
Очі шалені.
— Там проблема…
— ЯКА?! — Сергій пішов до нього.
Руслан ледве дихав.
— Один гість спробував втекти через туалет…
Пауза.
— І що? — тихо спитала Аня.
Руслан не відповів одразу.
Лише подивився вниз.
І цього вистачило.
Марія прикрила рот рукою.
— Боже…
У залі стало ще тихіше.
Тепер уже всі зрозуміли: це не утримання заручників.
Це щось гірше.
Чоловік у темній куртці повільно зайшов на кухню.
Спокійний.
Наче це його ресторан.
Він подивився на Олега в коридорі.
Потім на Артема.
— Я ж казав без імпровізації.
— Він побачив мене, — холодно відповів Артем.
— І тепер у нас дві проблеми замість однієї.
Сергій зробив крок вперед.
— Хто ти такий?
Чоловік перевів на нього погляд.
— Людина, яка прийшла забрати те, що належить не вам.
— Через трупи?
— Гроші завжди пахнуть трупами.
Аня відчула, як по спині пішов холод.
Цей чоловік говорив не як псих.
Найгірше було те, що він говорив спокійно.
Наче давно звик до такого.
І тут Тарас раптом тихо сказав:
— Я його знаю…
Усі повернулися до нього.
Тарас зблід.
— Він приходив сюди раніше… кілька місяців тому… з власником…
Чоловік у куртці повільно подивився на Тараса.
І вперше за вечір його обличчя стало по-справжньому небезпечним.
— Ти не мав цього пам’ятати.
У кухні стало тихо настільки, що було чути, як у мийці капає вода.
І саме в цей момент усі зрозуміли:
Тарас щойно підписав собі смертний вирок.