Розділ 17

     Я стояла у торговому центрі і дивилась на яскраву вивіску магазина з скляною вітриною. «КВІТИ» - голосила назва,  а під нею добавлено дрібнішими буквами « на усі пори року». За прозорою стіною метушлива продавщиця обслуговувала клієнта.

-         Ти хочеш подарувати мені квіти? – глянула я на нареченого, котрий стояв поруч.

-         Ні. Хочу подарувати тобі цей магазин, - гордо відповів. – Це мій подарунок на весілля.

   Я шоковано відкрила рота. Такого точно не сподівалась.

-         Я не можу прийняти такий подарунок, - замотала головою, це було занадто для мене. – Що я з ним буду робити? Я ж нічого у цьому не розуміюсь.

     Страх заповнив моє серце. Мої пальці самовільно перебирали застібку невинної ні в чому сумочки.

      Артур взяв мене за руку і міцно стиснув.

-         Ти розумна, усього навчишся. Я допоможу розібратись у всіх нюансах. Ось побачиш, керувати магазином нема нічого важкого, - його спокійний і впевнений голос трохи заспокоїв мене.

-         Занадто дорогий подарунок, - вже менш впевненим голосом промовила я.

-         Для майбутньої дружини можу собі дозволити.

      Артур ніжно обійняв мене. Я занурилась в приємний аромат одеколону, торкнулась теплої шиї, і це подіяло на мене, як валер’янка на кішку. Спокійна і одурманена згодилась би на все.

-         Уяви собі, що магазин це така собі вудочка, - продовжив він шептати на вухо. – Я дарую її, щоб ти ловила рибку і могла себе забезпечити і не відчувала себе утриманкою. Ти ж хочеш бути незалежною?

-         Я ніколи ні від кого не залежала.

-         Ось бачиш. І зараз не будеш. Ходімо я тобі усе покажу.

       Коли ми увійшли крізь прозорі двері, покупців вже не було. У повітрі стояв густий солодкий аромат квітів аж голова запаморочилась. Продавщиця поправляла у вазі гарний оберемок роз. Вона оглянулась на дзеленькотіння дзвіночка, що висів над входом, і обличчя її розпливлось у привітній посмішці.

-         Доброго дня, Артуре Михайловичу, - защебетала продавщиця і плавно підійшла до нас.

       Вона з захопленням дивилась на мого нареченого, в той час, як на мене кинула лише байдужий погляд. Їй явно подобався мій майбутній чоловік. Досить молоденька, можливо ще студентка, красиве личко і тендітна фігура. Кожен жест виказував її бажання бути з Артуром в більш близьких відносинах, а ніж робочих.

-         Привіт, Ілонко, - ввічливо привітався Артур. – Як йдуть справи?

-         Чудово. Покупців хватає. Скоро будуть вихідні, відбою не буде.

-         Рад, що ти справляєшся. Хочу тебе познайомити з новою господинею квіткового магазину, - він кивнув в мою сторону. – Діана Степанівна.

      Дівчина розгублено глянула на мене.

-         Я думала ви стали власником, коли купували тиждень назад.

-         Ні. Я купував для своєї майбутньої дружини.

     Блиск пропав у очах Ілони, на обличчі майнуло розчарування. Я схопила свого нареченого під руку, міцно притулилась до нього і не відводила від молодої дівчини очей. Мій – показувала усім тілом. Хай не надіється ні на що.

-         Дуже приємно познайомитись, - видавила вона з себе ввічливі слова.

-         Вітаю, - кивнула я у відповідь. – Гарний магазин. Стільки чудових квітів.

-         Ілона у нас працює по вихідним, іноді може вийти серед тижня на неповний день. Вона студентка медичного інституту. Інша продавщиця – Наталя працює по буднях.

      В магазин увійшов покупець і дівчина стрімко побігла його обслуговувати. Я оглянулась навколо. Різноманітні квіти манили своєю красою і ароматом. Рози і хризантеми, тюльпани та гербери - кожна квітка мала своє місце. Деякі складені у чудові гармонійні букети, інші рівненьким строєм дочікувались свого клієнта у білих глибоких вазах. Магазин мав чудовий вигляд, Ілона і Наталя знали свою справу.

       Мені подобалось це місце. Я думаю, що зможу тут працювати і робота буде досить приємною.

-         Дякую тобі за подарунок, - повернулась я до коханого.

       Він підійшов до мене в ніжно поцілував у губи.

-         Будь ласка. Я сподівався, що тобі сподобається, - задоволено відповів Артур, відсторонюючись від мене.

      Його поцілунки ніколи не набриднуть і мені хотілось ще, та стороні очі не найкращі свідки, особливо, якщо власниця одних з очей ревниво косилась на нас.

-         То ти через магазин затримався і довго не приїжджав? – уточнила я свою здогадку.

-         В останній момент старий власник дав задню і відмовився від угоди. А я дуже хотів купити цей магазин для тебе. Прийшлось довго його вговорювати.

-         То ти можеш бути таким настирливим? – усміхнулась йому.

      Він нахилився до мого вуха і прошепотів:

-         Уявити собі не можеш, наскільки я настирливий, коли чогось сильно захочу.