Розділ 16

     Столиця зустріла нас тягучими пробками, гучними сигналами машин і незліченними світлофорами. Стомлені кількох годиною мандрівкою, ми хотіли чим по швидше добратись до пункту призначення. Та останній кусок шляху не обіцяв нам швидкого прибуття. Куди ми їхали, Артур так і не об’яснив, лише сказав, що це сюрприз для мене. А я усю дорогу перебирала в голові різні варіанти, що б це могло бути.

-         Як ви тут живете? – невдоволено кивнула я на заповнену транспортом дорогу. За пів години ми просунулись не більше, як на кілометр.

-         Ми звикли, - відповів Артур, переключив передачу і машина рушила зі швидкістю равлика.

-         Це ж пів життя можна провести на дорозі у безкінечних пробках.

-         Багатьом так і виходить, - глянув він на мене. – З ранку їдеш на роботу – час пік. Ввечері, те ж саме. Так і життя минає.

-         Я б так не змогла.

-         А тобі і не потрібно буде, - Артур подарував мені хитру посмішку. – Твоя робота буде близько біля дому.

-         Звідки ти знаєш? – підозріло прищурила я очі. – Ти вже знайшов мені роботу?

-         Можна і так сказати, - задоволений собою мій наречений продовжував дивитись на дорогу.

-         Який ти самовпевнений, - обурилась я. – А якби я тобі відмовила? Якби відмовилась їхати с тобою у столицю?

-         Я надіявся на краще, - відповів і зиркнув закоханими очима.

     Кого я обманюю? За ним я б пішла і на край світу. Ще жоден чоловік не полонив так моє серце, як Артур.

-         Я їсти хочу, - пролунав позаду нас сонний голос  мого брата. З дому ми виїхали досить рано, і поки їхали Андрій надолужував недоспані години.

-         Ми скоро приїдемо. Потерпи трохи, - сказала я.

-         Ми що вже в Києві? Ого, які великі будинки.

    Брат приклеївся до дверцят, жадібно вдивляючись на нові для нього краєвиди бетонних хмарочосів. У столиці йому ще не доводилось бувати. На поїздки грошей не було і далі районного центра він не виїжджав. Я лише раз приїжджала у Київ з батьками. Вони навідували старих друзів. Та це було так давно, що у пам’яті майже нічого не залишилось.

     Скоро ми вирвались з густого потоку автомобілів і Артур впевнено натиснув на педаль газу, прискорюючи швидкість. Ще година змієподібної їзди по місту і ми прибули до пункту призначення.

     Артур припаркувався між інших дорогих машин на стоянці під височенним домом. В’їзд на територію під охороною, навколо зелений газон і квітучі клумби. То був район для багатіїв.

-         Ти тут живеш? – захоплено я все розглядувала, наче мале дитя, виходячи з машини.

     В цю мить я нічим не відрізнялась від свого молодшого брата.

-         На п’ятому поверсі, - кивнув на дім Артур. – Ходімо поїмо, а потім я відведу тебе у одне місце.

-         Надіюсь не до мами знайомитись. Зараз я щось не готова.

    Наречений весело зареготав і повів нас в сторону під’їзду.

-         Не бійся, не з нею. Вона з вітчимом зараз на морі відпочивають. Тож у тебе є ще деякий час.

     Квартира у Артура з дорогим ремонтом в яскравих пастельних тонах. Досить чиста і охайна, і не скажеш, що тут живе холостяк. В вітальні м’який диван, телевізор, в спальні величезне ліжко. В першу чергу я обслідувала кухню, наробила бутербродів, щоб перекусити, Артур зайнявся кавою за допомогою каво машини.

-         Не знаю, чи зможу звикнути до цього всього, - промовила я невпевнено.

  Ми стояли на балконі, допивали каву і насолоджувались краєвидом на зелений парк. Артур ніжно обіймав мене за талію і час від часу цілував.

-         Тобі не подобається? – запитав схвильовано.

-         Ні, твій дім чудовий, - заглянула йому вічі, заспокійливим жестом торкнулась плеча. – Мені здається, я не вписуюсь у нього. Відчуваю себе дурепою. Я навіть твоїм чайником не вмію користуватись.

    Артур ще сильніше притулився до мого тіла.

-         Навіть не думай таке говорити, - його губи були прямо біля мого вуха, теплий подих залоскотав шию. – Ти до всього пристосується, усього навчишся. І через пів року будеш крутою бізнес-леді.

-         Смієшся з мене, - пихнула його у бік.

-         Добре. Ходімо, час сюрпризу, - взявши мене за руку, він повів у квартиру, де мій брат по хазяйськи розлігся на дивані і перемикав канали в телевізорі. – Андрій залишиться, хай відпочине, а ми відійдемо на деякий час.

     Почувши Артура брат стрепенувся.

-         А ви куди?

-         Ми тут не далеко будемо, на сусідній вулиці. Тобі буде не цікаво. Залишайся в дома освоюйся.

    Андрій не встиг навіть заперечити, як ми вийшли за двері квартири.