Розділ 14

     Напевно, карма все ж таки існує, і вона мене карає. Минув тиждень, як я залишилась одна. Артур дзвонив постійно, обіцяв приїхати, та кожного разу з'являлись нові обставини. Після сотої обіцянки я майже перестала вірити у те, що наш роман, так бурно розпочатий, буде мати продовження. Я покарана за Женю. Той зізнався у коханні – я відштовхнула його. Тепер я закохалась у Артура і він покинув мене. Можливо я цього заслуговую.

     Цілими днями я думала лише про Артура. Згадувала митті проведені разом, намагалась згадати те щастя, яке відчувала поруч з ним. Також поволі звикала до думки, що майбутнього разом скоріш за все не буде.

    Домашні справи в день трохи відволікали. Іноді забувалась, повертався настрій. Та коли наставав вечір хотілось вити на місяць. Нічого не було милим і я не могла знайти собі місця. До того ж помітила, що загубила мамину каблучку. Вона подарувала мені на п’ятнадцятиліття і від тоді я її не знімала. Можливо висковзнула з пальця на ставку, можливо у Артура вдома. У себе я не могла її знайти, де б не шукала.

-         Щось давно не видно твого столичного принца, - якось підколола мене баба Галя. Вона злилась на мене за Женю і не була рада, що я зустрічаюсь з Артуром.

-         Скоро буде. У нього справи у місті, - відповіла, видавивши з себе вимучену усмішку.

  Стара вивчаючи провела по мені своїми пронизливими очима. Напевно, помітила, що я нервую. Від неї нічого не сховаєш.

-         Дивись, щоб повернувся, - ледь помітно хмикнула. – А то багаті хлопці такі – пограються і покидають.

-         Мій не такий, - впевнено відповіла, а в душі кішки шкребли.

     Я швидко сховалась у хаті, аби сльози, що рвались на зовні, не побачив ніхто із сторонніх.

     Андрій час від часу підбігав і запитував, коли приїде Артур. Я не знала, що йому відповідати. Він з таким ентузіазмом чекав свого нового друга, я не могла його розчаровувати, просто знизувала плечима.

     Минав десятий день без Артура. День хилився до вечора і я за звичкою вийшла на дорогу посидіти на лавочці, помилуватись заходом сонця. Закрила очі, прислухалась до співу пташок і уявила, що людина, яку я чекаю і так хочу бачити, сидить біля мене. І ми разом слухаємо природу. Я навіть повірила у свою фантазію і посміхнулась.

-         Залишилась одна, - не запитав, але і не докоряв. Просто сказав очевидне.

      Я підстрибнула від несподіванки. Женя стояв біля мене і вперше за довгий час дивився в мою сторону. Він уникав мене кожного разу, як ми перетиналися. Відверта голову, не промовляв ані слова. Образа і гнів завжди горіли у його очах.

      Зараз він стояв переді мною спокійний і без емоцій. Наче давній не дуже хороший знайомий. Мої очі спіймали його погляд. Він дивився так, наче все про мене знав.

-         Ще не впевнена, - вимовила ватними губами. Хотілось комусь поплакатись, вилити душу, та Женя не підходить для цієї участі. Не тепер. Після того, що я йому зробила. Він має право радіти моєму нещастю.

-         Надіюсь, ти знайдеш, що шукаєш, - побажав він і розвернувся іти далі.

-         Женя, - окликнула я його. Він зупинився, але на мене більше не дивився. – Вибач мене за все. Я не хотіла, щоб так вийшло.

-         Нічого дивного, що ти вибрала кращого і багатшого чоловіка.

-         Ти ж знаєш, не в грошах справа.

-         Знаю, - відрізав різко і сухо. – Та мені від цього не легше.

      Женя пішов нещасний і одинокий, а я залишилась сидіти сама.