Розділ 13

-         І коли ти збираєшся їхати?

     Ми сиділи у Артура в дома на м’якій лавці-качалці. Він ніжно мене обіймав за плечі, я тулилась щокою до його грудей, насолоджуючись теплом і запахом його тіла. Такою щасливою я не відчувала себе ніколи. З Артуром ми зустрічались тиждень і весь цей час не могли насолодитись одне одним. Цілі дні проводили разом, і розлучатись навіть на годину, ой, як не хотілось.

     І ось він говорить, що їде в столицю. Що в дома потрібно залагодити справи. Я все розуміла, його життя там, але серце моє стискалось від болю при думці про розлуку.

-         Завтра з ранку. Я не надовго, - шепотів губами в волосся, час від часу цілуючи. – Всього декілька днів і я знову буду поруч з тобою.

-         Знаю. Ти не можеш все там залишити і постійно бути тут зі мною.

     Я все знала та все одно відчувала себе розбитою. Так мало радості у моєму житті було і ось, коли я на кінець відчула себе живою і потрібною, він залишає мене. Потайні страхи крок за кроком полонили мої думки. Раптом він не повернеться? Може у місті зрозуміє, що бідна сільська дівчина йому не пара і по статусу не підходить. Що ж тоді? Від мене нічого не залежить. Знала, кого вперше цілувала на берегу ставка. Могла б здогадатись, що по всякому цей зв’язок може закінчитись. Та тоді я не думала. Я хотіла тепла і кохання. А зараз неприємні відчуття перед розлукою псуюсь усю гармонію між нами.

-         Моя б воля, був би с тобою до кінця своїх днів.

     Він підносить моє обличчя і палко цілує. Я відповідаю, обвиваю руками його шию і насолоджуюсь моментом.

-         Артеме, ти відвертаєш мою увагу від розмови, - тяжко дихаю я після довгого поцілунку. – Але все одно це потрібно обговорити.

-         Що саме? – насторожено запитав і все його тіло завмерло.

      Напевно розуміє до чого я веду. І боїться цього. Я мовчала деякий час, наважуючись на розмову. Ці думки все частіше приходили до мене, і сьогодні я наважилась їх висловити. Чим далі затягну тим гірше буде потім. Я знала лише одне - для себе нічого хорошого не скажу.

-         Останній тиждень був неймовірно щасливим для мене. Мені з тобою дуже добре. Хочу, щоб ти знав це, - я проковтнула слова і не знала, як далі з себе їх видавити. – Але ж ми з різних світів...

-         До чого ти хилиш? 

     Його тіло закам’яніло, здається він навіть дихати перестав. Невже на стільки прив’язався до мене?

-         Тут не твій дім, тут живу лише я. А це лише твоя дача. Ти приїжджатимеш сюди декілька раз на рік, та решта твого життя там у місті, де ти живеш і працюєш. Ти не думай, я все розумію. Я не претендую на тебе, не буду сковувати тебе, - я говорила досить швидко, щоб він не зміг мене перебити тому, що другий раз я б не змогла все повторити. Я відчувала, як його рука все сильніше стискає мою долоню. Аж до болю. – Завтра їдь спокійно, без докору сумління. І навіть, якщо тобі не вийде приїхати, як ти говориш, нічого страшного. Я прийму все як є. Не думай, що я буду тебе проклинати, чи постійно надзвонювати. Це життя. І іноді все відбувається не так, як ми думаємо. Цей тиждень був просто чудовий. Ми гарно провели час.

-         То для тебе це просто гарний проведений час?

     Він відірвав мене від себе, щоб подивитись в очі. Емоції переповнювали його, злість перекосила обличчя.

-         А що ти ще хочеш від мене почути? – піднесла я голос, захищаючись.

-         Я думав це щось більше...- він запнувся, наче проковтнув, що збиралось вилетіти з язика.

-         Хочеш, щоб я відкрилась перед тобою повністю? Гаразд. Тоді знай. Я закохалась в тебе. І мені дуже важко тебе зараз відпускати.

     Сказала. Збиралась усе тримати в собі. Не хотіла говорити, нав’язуватись йому. Та сам змусив. Я дивилась на свого коханого чоловіка, на його розгублене обличчя. Намагалась запам’ятати кожну деталь. Хто знає скільки нам ще бути разом.

-         Але я повернусь. Лише декілька днів, - тихо вмовляв, наче благав мене про щось.

-         Можливо. По живемо подивимось, - сумно усміхнулась я.

      Артур різко притягнув мене до себе, міцно стиск в обіймах. Я чула, як сильно колотиться його серце.

-         Усе в нас буде добре, - шепнув, ледь чутно.

     Я тонула в обіймах і насолоджувалась миттю. Викинула усе з голови, намагалась не думати ні про що. Жити лише теперішнім.

     Тільки одна настирлива думка не покидала мене ні на секунду. Чорними щупальцями чіплялась за відчуття щастя і спокою і вилазила на зовні.

     Артур ні слова не промовив про свої почуття.