Розділ 10

     Сьогодні була субота і мій молодший братик безтурботно лежав на дивані з телефоном.

-         Що це таке?! – вихорем підлітаю я до нього і простягаю пачку сигарет.

     Андрій дивиться на неї, потім переводить безтурботний погляд на мене.

-         Здав, все ж таки, - важко зітхає і відкладає телефон у бік.

-         Від коли це ти куриш? – продовжую тикати пачкою у нього. – Ти що хочеш, щоб я нагодувала тебе тими сигаретами?

      Брат підіймається на ноги і вихоплює пачку з рук.

-         Вони не мої. Це друг дав, потримати у себе, щоб мама не знайшла.

-         Авжеж, не твої. Я впевнена що твій друг те ж саме говорить своїй мамі.

-         Я кажу правду. То Сашки з мого класу. У нього батько, як знайде їх, вуха йому повідриває.

-         А тобі що повідривати? Чи ти мене взагалі не боїшся? – я вирвала з рук ті кляті сигарети і сильний стисла кулак. Тютюн посипався на підлогу.

-         Ти моя сестра. Я думав, ти будеш до мене більш розуміючою.

-         Андрію, куріння до добра не доводить. І я не буду потакати твоїм забаганкам.

Брат важко зітхнув.

-         Ти нічого не дозволяєш, - жалібно пролепетав він. – І машину водити не можна.

-         Ти знову за своє. Малий ти.

-         Не малий. Артур би мені допоміг. Він дуже гарно пояснює.

-         Я бачу, ти з ним потоваришував.

-         Він відноситься до мене, як до дорослого, не те, що деякі.

     Його очі докірливо на мене зиркнули. Що я роблю не так? Може справді занадто утискаю його?

-         Гаразд, - здаюсь я. – Можеш тренуватись з Артуром водінню. Але щоб цю гидоту, - я тикнула до носа брата зім’яту пачку сигарет, - я більше у домі не бачила. В іншому випадку буде тобі непереливки.

-         Дякую, Діанко.

     Від радості аж підскочив Андрій. І несподівано для мене міцно обійняв мене. Я стиснула його в обійми у відповідь. Ця традиція у нас була давно забута.

-         Піду скажу Артурові, щоб готувався мене вчити.   Він обіцяв, якщо ти згодишся, - з ентузіазмом прощебетав брат і вибіг з хати.

     Я комнем впала на диван. Сьогодні був важкий, але насичений день. У голові сплила розмова з Женею і кішки зашкрябали у душі. Усе вийшло не так, як мало бути. Ні. Не потрібно було взагалі розпочинати ці стосунки. Я ще тоді відчувала, що з цього не вийде нічого хорошого.

     Трохи відпочивши я встала і пішла на двір. Потрібно нагодували курей, подивитись до інкубатора у літній кухні, де у мене вигрівається наступна партія курчат. Сьогоднішніх я продала усіх. У нас ще є кролики, але за ними дивиться Андрій.

    Попоравшись по господарству я пішла у свою теплицю. Ця невелика, затишна помічниця сильно мене виручає. До весняного жіночого свята я у ній роблю вигонку тюльпанів і продаю їх на базарі. Цього року велику кількість купили мої односельчани. Навіщо їм їхати у місто, якщо свіжі квіти ростуть поруч.

    Зараз в теплиці майже порожньо. Ще залишилось трохи петунії, і скоріше всього, я залишу її собі. Прикрашу двір.

     Поливши квіти пішла годувати нашого собаку Шаріка. Він дуже старий і глухий, майже не виходить з буди. Він був улюбленцем нашої бабусі. Тепер доживає свого віку тихо і спокійно, не пам’ятаю, коли чула його останній гавкіт.

     Під вечір я була вже вільна. Приготувавши вечерю, вийшла за хвіртку, посидіти на дерев’яній лавочці і відпочити. Сонце поволі хилилось до горизонту, розтягуючи чудернацькі тіні дерев по нерівній землі. Я заплющила очі і наставила обличчя його ніжним променям. Моя улюблена пора дня, коли можна розслабитись і насолодитись природою. Запах свіжої трави, дзижчання невгамовних бджіл біля жовтої, щойно розквітлої, кульбаби. Шепотіння молоденьких листочків на деревах від подиху легкого теплого вітерця. Насолодитись усім і бути щасливою.

-         Я не заважатиму? – тихий голос Артура порушив мій спокій.

     Я дриґнула від несподіванки, але очі не відкрила.

-         Сідай.

-         Що ти робиш? – відчувала, як він вдивляється в моє обличчя.

-         Слухаю природу.

-         Можна мені з тобою?

    Я посміхнулась, але так і не глянула на нього.

-         Спробуй.

    Настала тиша. Артур більше не говорив, та я відчувала його присутність. Він сидів на лавці досить близько, щоб запах його одеколону відтіснив усі інші запахи. Я привідкрила очі і зиркнула в його сторону. Артур сидів з закритими очима з посмішкою на обличчі. Я приснула від сміху.

-         Чого ти смієшся?

-         Столичний хлопець відпочиває на лавочці посеред села. Не звично.

-         Все ж таки мої корені з відси. Напевно гени пам’ятають.

     Можливо я його краще пізнала, чи може і справді це місце трохи його змінило, та зараз я бачила перед собою зовсім іншого чоловіка. Від пихатості і зарозумілості не залишилось і сліду.

-         О, вже сидять, - нерозбірливий, п’яний голос Жені пролунав в нашу сторону.

   Він йшов по дорозі невпевненою ходою. Його помутнілі очі просвердлювали мене наскрізь.