Розділ 9

    Базар нагадував осине гніздо. Шум і гомін закладають вуха. Та коли часто тут буваєш, то вже не звертаєш на все увагу. Іноді можна вловити окремі фрази чи слова. Десь неподалік продають рибу і покупець нарікає, що вона дуже в’яла, нежива. З іншого боку бабця купує булочки і водночас бідкається, яке все дороге. Десь вдалині хтось увімкнув музику і сюди доноситься лиш бамкання барабанів.

     Сьогодні нічого такого я не помічала. Усі мої думки заполонив Артур. Я згадувала усі його фрази, кожен рух тіла і картала себе, що не можу викинути цього чоловіка з голови. Я з жахом зрозуміла, що він мені подобається. І в наступну мить почуття провини накрило мене. Женя не заслуговує такого ставлення. Я не гідна його, і мої думки це підтверджують.

     До кінця торгівлі я продала майже все. Напевне через то, що постійно посміхалась і літала десь у мріях, люди відчували яскраві емоції і підходили, купували.

   Коли зателефонував Артур серце зрадливо заколотилось. Я взяла залишки петуній і пішла до воріт базару, туди, де ми домовились зустрітись.

     Чоловік уже мене чекав. Спина пряма, руки засунуті у кишені, чорне волосся ліниво ворушив вітер. Він побачив мене і посміхнувся. А мої щоки залились жаром.

-         Хочеш перекусити? – запитав, коли ми йшли до його машини. У руках мої петунії, карі очі прямо дивляться в мої.

     Я хотіла, та не сміла сказати прямо.

-         Не знаю, - невпевнено пробубніла.

-         Я тут неподалік кав’ярню бачив. Сходимо, - він не запитував, а я не сперечалась.

     Поклали квіти в багажник і рушили по тротуару, подалі від базару. Мені подобалось йти поруч з Артуром. Його рука ледь торкалась моєї. В глибині душі у потайних думках починали вимальовуватись різні образи, де я уявляла нас як пара, ми разом і торкаємось один одного.

     Коли ми підійшли до кав’ярні, мене облило голодною водою і реальність отверезила мене. То була кав’ярня, де ми з Женею зустрілись на першому побаченні. Мрії розвіялись, голова повернула здоровий глузд.

-         Щось я не хочу їсти, - холодно заявила я, і розвернулась іти назад.

-         Діано, що сталось? – чоловік не розумів мою різку зміну настрою.

-         Артуре, я не маю часу. Мені потрібно додому.

-         Добре. Їдемо, - лише згодився він і ми поїхали у село. Я була рада, що він не задавав лишніх запитань.

      Назад ми їхали у тиші. Декілька раз перекинулись нейтральними фразами і все. Вже під’їхавши до його воріт, Артур сказав:

-         Хочу купити у тебе ті квіти, що в багажнику. Трохи прикрасити подвір’я не  завадить.

     Відчула , як на моєму обличчі розповзлась посмішка.

-         Бери, - в цю мить помітила Женю. Він сидів на моїй дерев’яній лавочці, біля хвіртки. Голова опущена, вигляд засмучений, у руках переминає пачку сигарет. Він ж не курить.

-         Потім розрахуємось за квіти, - хмуро говорю і відкриваю дверцята машини. – Дякую, що підвіз.

     Я невпевнено іду до свого хлопця. Він лише раз підносить на мене свої сірі очі. Його погляд ковзає мені за спину і знову опускається на руки з пачкою сигарет. Ну все, бути бурі. Ставлення Жені до Артура таке ж саме, як і у баби Галі – вони терпіти його не можуть. 

-         Щось сталось? – все, що я змогла сказати.

     Женя не глянув на мене, продовжував перевертати пальцями пом’яту пачку.

-         Дзвонив до тебе, телефон поза зоною, - тусклим голосом промовив він.

-         Напевне вимкнувся. Я вчора забула зарядити, - намагалась виправдатись. Після базару до телефону навіть не дивилась, тому уяви не мала чи працює він.

-         Потім пішов до тебе, може твій брат скаже чи поїхала на базар, - продовжив Женя, наче і не чув моїх слів. – Хотів виїхати за тобою. Машину полагодив.

     Він підніс на мене очі, переповнені різноманітними емоціями. А я стояла і потопала у відчутті провини. Хоча нічого поганого не зробила, та свідомість наказувала мене за думки про іншого чоловіка.

-         Артур їхав у місто і запропонував підвезти. По сусідськи, - мені хотілось виправдовуватись за кожен погляд на Артура, за кожне сказане йому слово.

     За плечима хлопнули дверцята машини. Хотілось оглянутись, та я себе стримала.

-         Знаю. Андрій сказав. Йому дуже подобається ваш новий сусід. Так захоплено розказував про те як, керував його машиною, - Женя підвівся і докірливо глянув на мене. – А тобі?

     Він кивнув на Артура, котрий відкривав ворота, і не сумніваюсь, якщо досить уважно прислуховуватися до нашої розмови. Я надіялась, що він нічого не чує.

-         Та, що ти вигадуєш? – я видавила з себе легку посмішку, торкнулась його руки, а щоки горіли вогнем. Та Женя не сліпий, все бачив. – Ходімо у дім, чого нам стояти на дорозі.

     Я рушила в сторону хвіртки і потягнула його за собою, хотілось ступитись від сторонніх очей. Женя скинув зі свого плеча мою руку і не зробив ні кроку у перед.

-         Я гадав, що не байдужий тобі, - голос сочився відчаєм і це вже мене налякало.

-         Що ти вигадуєш, авжеж ти мене не байдужий.