Розділ 8

     Мене поїдали сумніви. Чи правильно я зробила, що погодилась зустрічатись з Женею. Так, він хороший, та більшого я не можу про нього сказати. Скільки б не копирсалась у своїх почуттях нічого крім дружньої приязні не знайшла. Декілька днів тому він зізнався мені у коханні, а я, як та німа статуя мовчки дивилась на нього, лише змогла заповнити незручну паузу поцілунком. Я йому так нічого не відповіла. Женя ніяк не відреагував, та я бачила в його очах розчарування. Я жахлива людина. Я граюся з чужою долею.

     Багряне ранкове сонце полоснуло променями по очах. Я прижмурилась і опустила очі. Моя невелика клумба наповнювалась насиченими кольорами, скидаючи з себе нічну пітьму. Стебла тюльпанів жалісно хрустіли, не витримуючи натиску металевих ножиць. Досить гарна гірка квітів уже лежала у пластиковому ящику. Якщо їм пощастить, сьогодні їх хтось купить, і вони будуть приносити людям радість.

     Телефонний дзвінок вирвав мене з роздумів.

-         Привіт, Женя. Я вже майже готова, -заговорила я, притуляючи телефон до вуха плечем, тим часом, як руками дорізала останні квіти.

-         Привіт, мила, - голос його був винуватий і тихий. – Вибач мені, але я не зможу відвести тебе не базар. Машина поламалась. Намагаюсь полагодити та поки марно. Не можу знайти причину.

-         Та нічого, - заспокоїла я його веселим тоном.  – Поїду на автобусі. Все не заберу, але хоч щось продам. Все одно петунії вже так активно не купують.

     Краєм ока помітила рух біля сусідських воріт. Артур, котрий вже декілька днів мешкає на своїй дачі, зібрався кудись їхати. Та що мені до нього? Я намагалась ігнорувати його. А він завжди вітається, нагадуючи про себе.

-         Вибач, що так вийшло, - продовжував виправдовуватись хлопець.

-         Женя, усе гаразд. Ремонтуй свою машину, а я мушу йти збиратись.

     Здається він сказав « цілую» та я вже вимкнула телефон. Ось, ще один мій промах. Стосунки тільки почались, а вже заходять у безвихідь.

      Я поклала ящички з тюльпанами один на одного, їх вийшло три, і залишила біля клумби. Прийдеться взяти лише частину, усі не заберу в руках. Потім поспішила до теплиці. Перед дверима було виложено на траві два ряди горщиків розкішних квітучих петуній. Прийдеться залишити їх усі. Такий товар потрібно везти своїм транспортом.

-         Доброго ранку, сусідко, - почула я знайомий голос біля паркану, коли відкрила двері теплиці і взялась за горщики.

-         Доброго ранку, - сухо відповіла я, не дивлячись у його сторону, і продовжувала заносити квіти у середину.

-         Я чув, що тобі потрібно в місто. Я можу підвести. Я якраз туди їду.

     Я вийшла з теплиці і глянула на Артура. У промінні ранішнього сонця він виглядав якось дивно, наче не справжній. Впевнена посмішка грала на його обличчі. Першого дня тієї посмішки не було. Гидливість була. Досі не можу забути його вираз обличчя, коли він вперше все тут оглядав. Може тому я на нього досі серджусь? Не знаю.

-         Підслуховувати не ввічливо, - сказала різко. Та його поміч мене б дуже виручила.

-         Я не підслуховував. Просто ми дуже близько живем. Неозброєним оком чутно і видно, що відбувається.

-         Це точно, - буркнула я.

-         То що, їдемо? Збирай усі свої квіти і уперед.

-         А у мене не тільки квіти. Маю ще курчат, в машині буде неприємний запах, - намагалась я відлякати.

     Артур лише засміявся.

-         Бери усе, що маєш. Навіть поросят. Я зараз піджену машину до твоїх воріт.

     Він розвернувся і пішов.

-         Поросят не маю, - сердито кинула йому у слід.

      Та відмовлятись від поміч не збиралась і почала назад виносити пишні кущики петуній.

     За п’ятнадцять хвилин все було погружено в багажник, курчата у картонній коробці і тюльпани у салон. Я швидко передяглась, привела себе в порядок і заскочила на переднє сидіння поруч з водієм. Артур оцінюючи подивився на мене, завів двигун і ми рушили.

     Салон виглядав досить розкішно. В очі кинувся невеликий екран комп’ютера, вмонтований к широку передню панель, і обложений безліччю незрозумілих кнопок. Шкіряне сидіння приємно лоскотало тіло, повітря пахло незвичайним ароматом, котрий розповсюджувався з маленького флакончика, підвішеного на дзеркало заднього виду. Ми їхали по ґрунтовій  сільській дорозі у повній тиші, лише ледь чутно попискували у коробці курчата, незадоволені тим, що через трясучку не можуть притулитись один до одного і у теплі подрімати.

     Я дивилась лише на дорогу, не наважуючись лишній раз поворушитись, і час від часу ловила на собі зацікавлені погляди Артура.

-         Гарно виглядаєш, - порушив він тишу, коли ми виїхали за село. Поля буйно зеленіли молодими паростками пшениці.

-         Дякую, - ніяково відповіла і крадькома глянула на нього.

     В цю мить він теж подивився на мене і наші погляди зустрілись. Я відчула себе незручно і швидко відвернулась.

-         Наше знайомство потекло, якось не в те русло, - знову заговорив Артур, розвіюючи напругу між нами. – Вибач за мою поведінку. Я думав нахабою зацікавлю тебе.

-         Не зацікавили, - відповіла, не дивлячись на співбесідника.