Розділ 7

-         Ох, яка  я рада за вас з Женею. Ви така красива пара,  - продовжувала вихваляти баба Галя. Ми сиділи на її лавочці і приймали ванни теплого, сонячного проміння. – Ти ж знаєш, хлопець він хороший, роботящий. Правда з батьками живе. Але ж тобі не обов’язково з свекрухою мешкати. Переїде до тебе, облаштує твій будинок. Тобі буде легше.

-         Бабо Галю, ви дуже далеко забігли на перед. Ми тільки почали зустрічатись.

-         А чого чекати. Походити, та й з’їдетесь.

     Від коли моя сусідка дізналась про нас з Женею, то тільки про одне говорить. Мені б її ентузіазм. У нас було, ніби то, усе добре. Ми не сварились, усе йшло гладко, Женя догоджав, як міг. Він мені подобався, але тієї сліпої закоханості, яку я відчувала колись, не було. Може так і має бути. Може я подорослішала і сприймаю усе по іншому.

-         О, подивись. Знову ці щось зварюють, - незадоволено буркнула моя співрозмовниця. – Як вони набридли. Світло цілий день мерехтить. У мене холодильник може поламатись через них.

     Як тільки йшлося про Артура, баба Галя ставала злою і непривітною. Я глянула на сусідське подвір’я. На календарю була середина травня, а стареньку хату діда Василя неможливо впізнати. Оновили майже все. Дах червонівся блискучою металочерепицею, стіни обтягнуті світло-бежевим короїдом, фундамент обложений декоративним камінням, а по подвір’ї стелилась тротуарна плитка. Сьогодні робітники взялись за огорожу. Вони зварювали металевий профіль до купи, формуючи рамку воріт. А з якого матеріалу буде сам паркан ще не зрозуміло. За весь час Артур з’являвся декілька раз. Напевне, провіряв роботу і давав гроші на матеріал. Усе село гуділо про нього. Від тих балачок не було порятунку. Від коли він у нас з’явився, спокійна і лінива атмосфера села зникла.

-         Коли вони вже набудуються. Все щось роблять і роблять, - не заспокоювалась сусідка. Мене хазяїн дратував, а її – його будинок.

-         Скоро закінчать. Ще паркан дороблять тай усе. Що там ще робити.

-         Як гроші є, то можна безкінечно будувати.

     Раптом зненацька, незрозуміло з відкіля вилетів на дорогу автомобіль і різко пригальмувавши, зупинився прямо біля моїх воріт. Машина ця була Артурова, я одразу впізнала, та не розуміла чому він зупинився біля мене, поки не побачила, хто виходить зі сторони водія .

     Я зірвалась з місця і вибігла на дорогу .

-         Це що таке?! Хто тобі дозволив сісти за кермо?

     Мій брат по хазяйськи захлопнув дверцята машини і з гордістю глянув на мене.

-         Не кричи. Я навчився керувати. Ще потрібно попрактикуватись. Але у мене усе виходить, - піднесеним голосом заявив він мені.

-         Яке керувати? Ти ще малий, - я шарпнула його за рукав, щоб подалі відійшов від чужого транспорту. – А ну швидко іди додому.

     Андрій глянув на мене своїми великими, ще дитячими очима, і опустив голову. В мить мені стало соромно за свій тон і через це злість тільки посилювалась. Артур, котрий вийшов з пасажирської сторони, приблизився до нас і зупинився біля Андрія. Ледь трохи заступив його від мене, наче хотів відгородити.

-         Навіщо ви дали йому кермо? Він ще дитина, - кинулась я на чоловіка.

     На відміну від брата, Артур не зніяковів, не відступив назад, а навпаки зробив крок в мою сторону і пильно заглянув у мої очі.

-         Хлопчина він досить дорослий. І він хоче навчитись їздити. Я і запропонував. Я все контролював. Небезпеки не було.

     Від спокійного впевненого голосу я зніяковіла. Його аргументи виглядали переконливими і мій крик у цій ситуації здавався безглуздим.

-         А якби машину поцарапав? Я б до віку не розрахувалась, - якось вже не впевнено спробувала я доказувати своє.

-         Не хвилюйся, Діано. Я дозволив сісти за кермо, я б і ремонтував. Хлопець дорослішає . Йому все цікаво. Не обмежуй його.

     Я не хотіла слухати чужих настанов, особливо від Артура.

-         Я якось сама розберуся. Іди, Андрію, додому, говорю.

     Брат неохоче пішов на подвір’я.

-         Наступного разу я запитаю у тебе дозволу, - сказав Артур, коли ми залишились лише у двох.

-         Наступного разу не буде. Йому ще рано, - відрізала я, не знаючи куди діти очі. Раптом мені здалось, що ми стоїмо занадто близько одне до одного. По тілу прокотився жар. Я відступила у бік, ліниво кивнула головою, намагаючись не видати своє хвилювання.

-         Вибачте. Мені треба йти.

-         До скорої зустрічі, - посміхнувся він.

     І коли ми розходились, наче випадково, торкнувся моєї руки.

-         От нахаба, - забубоніла баба Галя, ставши свідком всієї сцени.

     Я нічого не відповіла і розгублено пішла додому. Говорити і грітись на сонці перехотілось. А сусідка ще довго провадила своє незадоволення.