Розділ 5

     Тиха, повільна музика заповнювала салон машини. Приємний аромат ялинки – пахучки лоскотав ніс. Женя мовчки дивився на дорогу, міцно стискаючи кермо обома руками.

-         Якийсь ти сьогодні мовчазний, - вирішила порушити я тишу.

     Мій друг нечасто буває у такому стані, зазвичай він життєрадісний і говірливий. Я відчувала себе не зручно. Можливо справа у мені, може я зробила щось не те.

-         Просто думаю, - розсіяно відповів він.

-         Про що думаєш? Розкажи. Що тебе турбує?

     Захотілось йому допомогти, щось порадити. Колесо попало у глибоку яму і машина підскочила. Я заглянула назад, провірити, чи на місці мої квіти. Зелені кущики безтурботно тулились одне до одного у пластикових ящиках, їх нічого не хвилювало.

-         Немає, що розказувати. Так, дурня, - відмахнувся Женя і зиркнув на мене сірими очима. Пройшло ще декілька хвилин, перш ніж, він знову заговорив. – Я бачу твій сусід серйозно взявся за дідову хату.

     Ось, що його хвилює. Останнім часом Артур заполонив голови багатьом моїм односельчанам. З ким не зустрінусь, про нього тільки і говорять. Повсюди чую лише одне - молодий, красивий, не жонатий, облаштовує родинний будинок. Я лише фиркала у відповідь. Зарозумілий, наглий, самовпевнений – ось, що думала я про нього.

-         Щось там робить, - відповіла байдужим голосом. – Робітники кожного дня у середині без кінця свердлять, ріжуть. Шум стоїть страшний.

     Женя довго вивчав мене прискіпливим поглядом.

-         І навіщо йому цей будинок здався?

-         А хто його знає, - фиркнула я.

     Останні слова Артура я нікому не розказувала, вважала, все це - забаганки заможного хлопчика.

     Недовірливий вираз обличчя Жені насторожив мене. Що він собі там на придумував?

-         Нащо ти взагалі про цього Артура говориш? Він взагалі мені не подобається. Дратує.

     Я насупилась і розвернула голову в сторону дверцят. За вікном вже маячіли поодинокі п’ятиповерхові будинки, обліплені різнокольоровими магазинчиками. Ми майже приїхали і мій базарний день скоро розпочнеться.

-         Я щось, справді, не про те, - якось не впевнено почав Женя. – Взагалі то я хотів тебе запитати...

     Він зам’явся і я з цікавості глянула на товариша. Обличчя зашарілось, пальці на руках побіліли від сили стискання керма.

-         Питай,- підштовхнула його.

-         Діано, можливо ти ... Ну не знаю... Може зустрінемось ввечері після роботи. З’їздимо в кафе.

     Першу мить я просто мовчала від несподіванки. Ніколи з його сторони я не помічала якогось інтересу до мене. Він завжди говорив, що я йому як сестра. А тут кафе. Невже щось змінилось? Чи може це я чогось не так зрозуміла?

     Поки я мовчала, його обличчя з червоного стало блідим. Погляд був направлений лише на дорогу.

-         Добре. З'їздимо, - погодилась я.

     Женя шумно видихнув і посміхнувся. Потім він звернув наліво, припарковав машину і допоміг мені з ящиками. І зрештою двічі попрощавшись, поїхав на свою роботу. Моє постійне місце було вільним і я прийнялась розкладати товар, обдумуючи пропозицію друга. Що він мав на увазі? Невже це буде побачення? Від такої думки ставало ніяково. В той час, коли я була в нього закохана, я б скакала від щастя. Та зараз навіть не знала, чи хотілось мені з ним щось розпочинати. Хоча, як чоловік він не поганий, навіть хороший. Є дівчата, котрі досі зітхають по ньому. Але чи хочу я бути з ним? Я не могла відповісти на це питання.