Розділ 4

     На дворі стояла тепла, сонячна погода і я вирішила побілити дерева перед Великоднем. Розвела гашене вапно, добре розколотила, одягнула робочий одяг і рукавиці і пішла працювати. Пензель плавно ковзав по стовбурах дерев, пташиний спів підбадьорював і веселив. Я насолоджувалась весняним днем.

     Вже знайома біла машина звернула у сусідський двір. Я добілювала якраз біля паркану, коли почула кроки по сухому листю. Я піднесла очі і побачила, як в мою сторону іде Артур. Сьогодні його вигляд був простішим. Джинси і звичайна куртка – вітрова створювали образ звичайного хлопця. Я випрямилась, у брудній одежі і оббризкана вапном,  відчувала  себе нечупарою.

-         Привіт, сусідко, - в піднесеному настрої привітався чоловік.

-         Доброго дня.

-         Бачу наводиш красоту. Гарно помалювала і себе теж, - він сперся на паркан і весело розглядував моє обличчя.

     Я ніяково потерла щоку рукавом та не думаю, що це дуже допомогло.

-         Інакше не виходить. Хочете спробувати?

     Я навмисне різко помазала щіткою найближче до нього деревце. Вапно бризнуло йому на штани, та Артур ніяк на це не відреагував.

-         Ні дякую, якось іншим разом. Гарна машина.

     Він кивнув на мого старенького Жигуля, котрий ліниво стояв собі між деревами на під’їзній алеї. Він дістався мені ще від батька. Машина і магнітофон – вся його спадщина дітям. На ній я рідко їздила, вона частіше ламалась. Боки трохи пом’яті, синя краска місцями змінилась на іржу. Старий раритет лише дратував очі і займав зайве місце. В мені починала зароджуватись злість. Прийшов сюди, щоб насміхатись?

-         Що ж ви приїхали знову? Ще не залагодили документи? – я надіялась, що мій тон буде достатньо непривітний, бо говорити з ним більше не хотілось.

-         Ні, з цим все вирішено. Але ось думаю продавати хату чи може на дачу залишити.

-         Краще продайте,- відповідаю, не дивлячись на співрозмовника. – навіщо вона вам. А так хоча б люди будуть жити, підтримувати. Якісь сусіди мені будуть. Будинок сиплеться без господаря, аж страшно. А люди сили і здоров’я поклали, як будували його. Роки проходили поки усе закінчили.

-         Звідки ти все знаєш?

      Я піднесла на нього очі. Чоловік дивився на мене, як на нерозумне дівча. Таке відношення ображало. Хотілось по скоріше закінчити цю розмову.

-         Ваш дідусь розповідав.

-         А якщо нові сусіди нехороші попадуться?

 -        А я не боюсь людей. Спільну мову знайду.

-         Якщо не боїшся, то чого така молода і красива живеш у глухомані?

     Його слова заділи мене. Я пильно глянула у його карі очі, наче, щось там шукала. На мить він аж зніяковів і зробив крок назад. Яке йому діло до мене взагалі? Злість накопичувалась у моїй душі. Навіть те, що він назвав мене красивою не рятувало ситуації. Більше терпіти його присутність я не збиралась.

-         А це вже моя справа, де жити. Їдьте у свій Київ і залиште нас у спокої.

     Я розвернулась і пішла геть. Дороблю потім, коли не буде набридливого нового сусіда.

     На подвір’ї біля літньої кухні він наздогнав мене, скориставшись хвірточкою у паркані, і схопив за лікоть. Від несподіванки я підскочила.

-         Ти що образилась? Вибач, якщо щось сказав не так.

     Його вираз обличчя був легковажним, що свідчило про те, що він навіть не розумів, що робить щось не те.

-         Що ви від мене хочете?

-         Чому ти до мене говориш на Ви?

-         Тому, що ми недостатньо знайомі.

-         Так, давай познайомимось по ближче.

     Я відступила від нього на декілька кроків. Цей чоловік занадто самовпевнений.

-         У мене не має бажання зближуватись з людиною, яка ображає і не поважає мене.

     Якусь мить Артур просто дивився на мене, а потім вираз обличчя його змінився. Певне зрозумів причину мого обурення, по крайній мірі, я на те надіялась.

-         Вибач, я напевне, не з того почав наше знайомство. Та я обіцяю все виправити.

-         Просто продайте хату і живіть собі своїм життям, - знесилено видихнула я.

-         Тепер я точно її не продам, - упевнено відповів мій новий сусід. – Я не зможу жити, знаючи, що така красива дівчина ображена на мене.

-         Робіть що хочете, - приречено сказала, взяла відро з вапном, і не оглядаючись, пішла в кінець саду, подалі від нього і його хати.

     Ввечері там горіло світло у вікнах. Артур вперше залишився ночувати у дідовій хаті. З ранку машини вже не було, а в саду працювали троє місцевих чоловіків, вирубували старі дерева і розчищали чагарники. Новий господар почав наводити лад на своїй дачі.