Розділ 3

    Саме тоді, коли я закінчувала у своїй теплиці пікірувати петунію у горошки, біля моїх воріт зупинилась сіра лада десятка і гучний гудок сповістив про її прибуття. Я залишила кущики квітів з землею і пішла до виходу повз стелажі, заповнені зеленню. У теплиці я вирощую різні сорти весняних квітів, і тільки прийдуть теплі дні почну продавати їх на базарі. Зазвичай у квітні розпочинається інтенсивна торгівля. Буде трохи поповнення до нашого з Андрієм бюджету.

     Біля моєї хати вже стоїть темно русий чоловік невисокого росту, і привітно мені посміхається. Я підходжу до нього, а він простягає мені білий пакет, з якого стирчить хліб.

-         Привіт, Женя. Дякую, що купив мені хліба. А то у мене сьогодні напружений день. Стільки квітів розсаджувати треба. А строки підпирають, скоро торгувати ними треба.

-         Хочеш, я допоможу тобі. Я звільнився з роботи раніше.

     Женя у нас працює в районі, в газовій службі, водієм. Кожного дня їздить на роботу з села, а живе по моїй вулиці трохи далі. Часто мене виручав, завозив на базар з товаром, допомагав щось важке привезти, як куплю. Одним словом ми дуже добре приятелювали, можна сказати дружили. Ми і у школу колись разом ходили, він мене від старших хлопців і дівчат захищав. Був час, десь у п’ятому класі, я в нього закохана була, дивилась на нього як на свого рицаря. Потім мої однокласниці взяли і розказали йому про мої почуття. Та він ніяк не відреагував. Пам’ятаю, навіть ображалась на нього за це, я вважала, що йому було байдуже. Та з часом все минулось, а згодом і моя закоханість пройшла.

-         Ні дякую. Я майже все закінчила. Та у тебе в дома роботи хватає.

-         Не хвилюйся, встигну. А тобі, як щось потрібно то говори не соромся, а то виходить, що я завжди сам напрошуюсь.

     Мені здавалось, що Женя останнім часом занадто часто пропонував свою допомогу. Та я звикла все робити сама.

-         Ти мого Андрія по дорозі не бачив? Щось довго його зі школи немає.

     На годиннику по четвертій і я починала хвилюватись.

-         Та ні, ніби, не бачив. Що знову гуляє допізна?

-         Та буває іноді, - неохоче відповіла я. – Що я йому зроблю? Підліток хоче свободи.

-         Занадто багато ти тої свободи даєш. Строгішою треба бути.

-         Думаєш так легко. Хлопець росте без батьків.

-         Ну, як знаєш.

     Женя відступив від своїх повчань, помітивши, як я встала на захист брата. Нічого не можу з собою подіяти, сама його лаю, а іншим не дозволяю нічого поганого говорити про нього.

     Женя повернувся до своєї машини, я проводила його до хвіртки.

-         Діанко, як у тебе справи? – баба Галя сиділа на лавочці біля свого паркану. Велика барвиста хустка покривала її голову і пів плеча. – Бачила вчора таку гарну машину на нашій вулиці.

     Моя сусідка - найбільша пліткарка на вулиці. Вона постійно сидить на своїй лавочці, перестріває прохожих і збирає усі свіжі новини села. Її старий, трохи глухий чоловік не підтримує її звичку і щоб поділитись з усім, що вона почула, часто приходить до мене. Цей раз вийшло навпаки.

-         Та це приїжджав внук діда Василя. Оглядав свою спадщину.

      Женя зиркнув на мене очима, але нічого не сказав.

-         Ось тобі і родичі. Весь вік його тут не було. А як до спадщини прийшлось відразу тут як тут – фиркнула бабця.

-         А мені здалось, що він тою спадщиною не дуже задоволений, - чогось захотілось захистити мені чоловіка, котрий і самі здавався не приємним.

-         Ти з ним говорила? - якимось дивним тоном запитав мене Женя.

-         Так, перекинулись парою слів.

     Я не дивилась на нього, бажаючи закрити цю тему, та баба Галя не заспокоювалась.

-         Авжеж, навіщо йому ця халабуда. На такій машині роз’їжджає, гроші, певно, і не рахує.

-         Може і так. Іду я. Ніколи мені.

     Я закрила хвіртку і вернулась у теплицю. Женя завів машину десь через хвилин десять. Напевно, продовжив обговорювати тему з моєю сусідкою.