Розділ 2

-         Андрію, ти знову порозкидав свої речі! – кричу я на всю хату. – Іди поприбирайся!

-         Я не маю часу. Потім! – відгукується мій молодший брат з своєї кімнати.

     Я вриваюся до нього, зла як чорт. Худощавий, довгов’язий хлопець лежить на ліжку у шкільному вбрані і щось пише у телефоні.

-         Ти ще навіть не переодягнувся. Що ти досі робив? – обурююсь і схрещую руки на грудях.

-         Я зайнятий, - ігнорує мене брат.

     Я підбігаю до нього намагаюсь вихопити телефон, та він швидший і ховає його під подушку.

-         Ти лінивець. Залишай телефон і роби уроки.

-         Не чіпай. Я потім усе зроблю.

-         Коли потім? Ти зовсім від рук відбився.

-         Я вже дорослий, мені п’ятнадцять. І не треба за мною ходити, як з малою дитиною.

     Він встає з ліжка і йде геть. Я слідую за ним. Мені не подобається його байдужість до усього, та нічого не можу вдіяти. Відчуваю себе безсилою.

-         Якби мама була жива, вона б дала тобі прочуханки.

     Андрій розвернувся до мене і зиркнув злими очима.

-         Вона так не кричала на мене, як ти.

     Він вийшов з хати, гримнувши дверима. Я знесилено сіла на диван в прохожій кімнаті. Виховання брата вийшло з-під контролю.

     Вже чотири роки, як ми залишились лише вдвох. І так, як я старша сестра, взяла опіку над своїм молодшим братом.

     Колись у цьому будинку жила повноцінна сім’я. Мої батьки одружились і залишились жити тут з моєю бабусею. Батько не дуже ладнав з тещою, часто виникали сварки і коли народився Андрій, він не витримав і пішов від нас. Через декілька років померла і бабуся. Ми залишились у трьох. Я, як старша дочка, допомагала матері, як могла. Та коли мені виповнилось двадцять і я збиралась поїхати у місто влаштовувати життя, мати захворіла. Пухлина була занадто великою, щоб щось можна було зробити і вона згоріла за три місяці.

     Так ми залишились у двох. Після похорон я була змушена бігати з паперами і оформляти опікунство, щоб брата не забрали у дитбудинок. Ми залишились самі. Було дуже важко. Часто не було, що поїсти, та ми тримались разом. Не здавались.

     Зараз ніби більш менш все нормально, та ми не можемо полагодити. Чи то може я забагато від нього вимагаю. Чи може він дорослішає і це підліткові протести. Одне я знаю точно – замолода я для виховання дорослої дитини.

     Баба Галя, сусідка через дорогу, говорить, що йому потрібне чоловіче виховання. Що не хватає чоловіка у домі. А я лише зітхала на її слова. Де я його візьму. Весь мій час займає хазяйство і мої квіти. Тай у селі не дуже нашукаєшся хороших чоловіків.

     Рипнули вхідні двері і у кімнату увійшов Андрій з опущеною русявою головою. У руках він тримав свої речі, які були розкидані у коридорі.

-         Ось, позбирав. – буркнув він, не дивлячись мені у очі.

-         Молодець, - похвалила я, намагаючись не говорити різко. – Вибач, що накричала. Просто я стомилась.

     Андрій глянув на мене і в його погляді було трохи сорому.

-         Наступного разу скажи мені. Я допоможу.

     Хлопець пішов до своєї кімнати, а я розслаблена лягла на диван. Можливо не все ще втрачено. Можливо я ще зможу взяти ситуацію під контроль.