В перше я його зустріла ранньою весною. День був чудовий, теплий, сонячний і я вирішила висадити залишки тюльпанових цибулинок у невеликий квітник перед хатою. У сусідські ворота різко завернула дорога світлого кольору машина і я звернула на неї увагу. Адже, там ніхто не жив вже пів року, після того, як господар, старенький дідусь, помер на початку минулої осені. Втративши цікавість до тюльпанів, я уважно спостерігала за сусідським подвір’ям. З машини вийшов молодий чоловік. Високий, у дорогій шкіряній куртці. Він ніяк не вписувався у нашу місцевість. Гість неохоче оглянувся навколо себе і рішуче пішов до дверей будинку. Декілька хвилин він стояв і тарахкотів ключами. Я знала, що відкрити йому навряд чи вийде. Із тим замком завжди були проблеми, дід Василь не раз кликав мене на допомогу. Я нерішуче піднеслась з колін. Вагалась, чи допомагати незнайомцеві, чи ні. А якщо це новий власник? Хоча з його вигляду, навряд чи він тут житиме. Та може буде нарікати потім, що ось недоброзичлива не допомогла. Моє патологічне бажання подобатись людям взяло вверх і я повільно пішла до паркану, котрий слугував межею між подвір’ями.
На мить я згадала, що вся брудна у землі, та було пізно повертати назад. Та й яка різниця, мені головне допомогти людині. Чоловік не помічав мене, продовжував штурмувати старі двері. Декілька секунд я просто стояла і дивилась.
- Цей замок заїдає. До нього підхід потрібен, - заговорила я, щоб привернути до себе увагу.
Незнайомець відірвався від дверей і зміряв мене прискіпливим поглядом.
- Він що норовлива дівка, щоб підбирати до нього підхід, - роздратовано відповів.
Я розсміялась та швидко взяла себе в руки.
- Я не те хотіла сказати. Просто там ключ потрібно трохи набік ставити. Якщо хочете, я можу допомогти.
Якусь мить він оцінюючи на мене дивився, наче вирішував, чи згоджусь до цієї місії, і нарешті кивнув:
- Добре. А то я готовий виламати ці кляті двері. Та не хочеться залишати хату відчиненою.
Він наче робив мені послугу, і це мені не сподобалось. Та діватись було вже нікуди. Сама напросилась.
Я пройшла крізь хвірточку у заборі і обережно пролізла повз чагарник малини. Сухе листя хрустіло під ногами, ніхто його вже тут не згрібав. Зблизька машина показалась мені ще красивішою, та я не подавала вигляду, що вона мені сподобалась і спокійно піднеслась по сходах на поріг. Приємний запах одеколону обволік повітря навколо мене. Охайний, вищий за мене, спина випрямлена, він стояв, наче новий пам'ятник, на якого приємно дивитись. Поруч з такою людиною я починала нервувати. Я швидко взялась за ключа, щоб по швидше піти з відси.
Декілька різких рухів і двері зі скрипом відчинилися.
- Швидко справилась, - здивувався незнайомець. – Прямо як професіонал.
Я не могла зрозуміти хвалить він мене чи сміється.
- Дід Василь часто не міг відкрити двері. Я допомагала йому, - ввічливо відповіла я.
- Гарна у мого діда була помічниця.
- То ви онук діда Василя, спадкоємець. Щось я вас тут ніколи не бачила.
- Так вийшло, - неохоче відповів. – Я у Києві все життя живу. З батьком давно не спілкуюсь, а діда взагалі не знав. Тай не знав би цього місця, якби не ця чудова спадщина.
Слово чудова він сказав з такою огидою, що лиш зараз я зрозуміла, як йому не приємно тут знаходитись. Не тільки будинок, але і село і люди, які в ньому живуть, у тому числі і я, видаються йому гидкими і неприємними. Він, чоловік з вищого світу, змушений знаходитись в низькому для нього місці.
Мені різко стало зле від його присутності. А я ще йому допомагати захотіла.
- Вибачте, але мені пора йти. Багато справ, - видавила я з себе і поспішила у низ по сходинках.
- Зачекай. Як тебе хоч звати? – гукнув він мені у спину. – я Артур.
- Діана, - на хвилинку зупинилась і оглянулась на свого нового тимчасового сусіда. - Та навряд чи вам знадобиться моє ім'я.
- Хто знає. Може ще не раз зустрінемось. Ми ж сусіди.
Я лише фиркнула на його слова і пішла додому
#3717 в Любовні романи
#871 в Короткий любовний роман
#1728 в Сучасний любовний роман
любовний трикутник, багатий хлопець і звичайна дівчина, складні стосунки
Відредаговано: 21.01.2022