Розділ 25

- Ти все зібрала? Нічого не забула? – Мама зайшла до моєї кімнати та прискіпливо оглянула все довкола.

- Вроді нічого, - потисла я плечима, сидячи на ліжку.

Мої речі були упаковані та стояли біля дверей.

Мама підійшла до мене та сівши поряд, обійняла мої плечі. У мене було відчуття повної спустошеності, відчаю. Я не знала, як взагалі тепер повертатися до свого звичного життя. Навряд чи Руслан відчуває теж саме.

На душі було важко і ця важкість ще більше давила на мій кепський настрій.

- Знаю, ти не хочеш їхати. Я розділяю твої відчуття, - посміхнулася вона, заспокійливо погладивши мене по плечу.

Мама нічого не розуміла. Вона не розуміла мене.

- Справді розділяєш? – Підняла я на неї очі. – Руслан обіцяв поговорити з Софією про розрив їхніх стосунків, але так і не поговорив. Ми повинні були вночі зустрітися на пляжі…

- І? – Мама уважно дивилася на мене. – Він не хоче з нею рвати стосунки, так?

- Він не прийшов, - знесилено видихнула я.

Валентина зітхнула.

- Ти знайдеш чоловіка, який тебе вартий. Одна ти не залишишся.

І тут я гучно розплакалася.

- О Господи! – Мама з силою притиснула мене до себе. – Все буде добре. Заспокойся.

- Нічого вже не буде добре! – Голосила я.

- Так! А ну припини! – Грізно мовила вона, різко схопивши мене за плечі та відсторонивши від себе. Її погляд пропалював мене наскрізь.

Згідно хитнувши головою, я витерла носа.

- Піди до ванної та вмийся. Ти хочеш щоб він побачив твоє почервоніле від сліз обличча? – Запитала вона.

- Ні, не хочу.

- Тоді прийди вже до тями та зберися з силами. Софія ніколи не відпусте його, розумієш? Вона вчепилася в нього стальними кігтями наче шуліка і не бажає відпускати. Все що ти можеш - це змиритися.

- Я так не вважаю. За своє треба навпаки, боротися.

- За «своє», так. Але ж Руслан не твій. Йди вже вмиватися, - насупилася мама. – Нам зараз вирушати.

В ванній кімнаті, я хвилин п’ять просто стояла та дивилася в дзеркало на своє відображення. Вода гучно шуміла з крану. Я включила його, але так і не підставила під воду долоні. Потрібно вже виходити, а я ще й досі не можу зрушити з місця, здається, що мої ноги просто приклеїлися до підлоги в ванній кімнаті.

В двері гучно постукали і я підскочила на місці.

- Ти там скоро? Батько вже ховає наші речі до багажного відділення! – Мовила мама.

- Зараз вийду! Дай мені ще хвилину!

Я підставила долоні під воду, зробивши ківшик і омила нею лице. Закінчивши водні процедури та витершись паперовим рушником, я вийшла з кімнати.

На вулиці було сонячно. Промені сліпили очі до сліз і мені довелось примружитись.

Мама з татом возилися біля авто, Софія з Русланом теж ховали свої речі до машини.

- Ну нарешті! Я вже думала ми тебе не дочекаємось! – Вигукнула Валентина так голосно, що Руслан та Софія повернулися у мій бік. Я зробила вигляд, що не помічаю їх і підійшла до батьків.

- Чому ти так кричиш? – Шикнула я на неї.

- Хто кричить? – Вона здивовано розсміялася.

Я закотила очі під лоба та відвернулась в сторону.

Софія підійшла до мене. Вона з’явилася так зненацька, що я навіть не побачила її. Неприємне відчуття тривоги наповнило моє серце, коли ця жінка опинилася поряд зі мною.

- Я хочу з тобою поговорити. Наодинці, - вона окинула поглядом моїх батьків та знову поглянувши на мене, хитнула головою в сторону моря.

Сильне вагання не давало мені можливості щось відповісти.

- Я… - Мої думки заплуталися у власній свідомості, а слова застрягли на язиці. Говорити з Софією взагалі не хотілося.

- Ходімо, - стояла вона на своєму. На її обличчі промайнула легка посмішка.

- Про що ти хочеш поговорити? Скажи все тут, - моє нервування мене видало, я прямо тремтіла від поганого передчуття.

Софія мовчки взяла мене під руку і повела до моря. Я покірно, хоч і без особливого бажання, пішла поряд із нею. Море було спокійне, а сонячні зайчики танцювали на воді.

Софія відпустила мою руку, коли ми дійшли туди. Вона мовчки дивилася вдалину моря. Я почула її протяжне зітхання.

- Він поговорив зі мною, - нарешті подала вона голос.

Я примружила очі.

- Про що?

- Ти знаєш про що, - посміхнулася вона.

Я поглянула на неї, а вона продовжувала вдивлятися вдалину.

- Я не хочу втрачати його, - Софія говорила тихо. – Ти повинна розуміти це. Ваш…роман. Я простила його за зраду, хоч він і не являється моїм офіційним чоловіком, - тепер вона різко поглянула на мене.

Я підняла брови від здивування.

- Не дивуйся. Я знаю, що ти проінформована про це. Руслан розповів про ваші розмови на пляжі, - посміхнулася вона куточком губи. – Між мною і ним є відносини. Я кохаю його.

- Я знаю, що ти не погодися на те щоб припинити з ним стосунки, - мовила я вороже. – Я тільки одного не можу зрозуміти: до чого ця розмова? Навіщо? Зробити мені боляче?

- Ти причинила мені набагато більше болю, - з натиском мовила вона, але її голос залишався спокійним.

- Це якась маячня! Я піду до батьків, - я хотіла було розвернутися щоб піти, але її слова зупинили мене.

- Я весь вчорашній день думала лише про те, що не бажаю його відпускати… Але сьогодні на ранок, коли я прокинулась, моя думка на цей рахунок стала протилежною. Я подумала: а може все таки краще відпустити його?

Я заціпеніло вдивлялася в її гордовитий профіль.

- Ти хочеш сказати?.. – Я затнулася.

Софія мовчки повернулася та не поспішаючи попрямувала до авто.

- Ти відпускаєш його?! – Запитала я її, але вона продовжила мовчки йти. Софія навіть не оберталася.

Я не розуміла, що зараз трапилося. Топчачи пісок своїми ногами, я теж поспішила до авто.

Руслан, разом із моїми батьками чекали на наше повернення. Я наздогнала Софію, коли ми були зовсім близько до них, тому продовжувати щось запитувати в неї, я не бачила сенсу.