Розділ 24

Наступний день почався з чашки гарячої кави. Густий пар підіймався вгору та танув в синьому небі. Настрій був дивним: суміш смутку та легкості. Я сиділа на порозі і дивилася вдалину.

Софія вийшла з будиночку та підійшла до авто, через хвилину вийшов і Руслан. Моє обличча прояснилося, коли я помітила його. Він повинен був поговорити з нею про розрив стосунків. Цікаво, стримав обіцянку чи ще ні?

Руслан поглянув на мене. Він не посміхнувся, а його погляд нічого не виражав. Я хитнула підборіддям, даючи йому зрозуміти, що мене цікавить, як в нього справи. Він похитав головою. Я зрозуміла, що вони так і не поговорили. Смуток ще з більшою силою закував моє серце в тиски.

Софія сіла до салону, коли Руслан відчинив перед нею дверцята. Сам же, пішов та сів за кермо. Через декілька секунд машина зрушила з місця. Я мовчки дивилася їм у слід та протяжно зітхнула.

Мої батьки теж поїхали в місто. Вони хотіли щоб і я приєдналася до них, але мені було зовсім не охоче кудись вирушати за сувенірами, тому я залишилась на самоті.

- Марія, - я повернулась на голос. До мене прямувала Інна, вона тримала в руках телефон. – Вадим телефонує. Він хоче з тобою поговорити.

Я завмерла і взяла мобільний в руки.

- Потім занесеш мені його в будинок, коли закінчити розмовляти, - попросила вона і залишила мене одну.

Я притиснула телефон до вуха.

- Слухаю.

- Привіт, - мовив Вадим, його голос помітно тремтів.

- Привіт? – Стиснула я губи в тонку злу лінію. – Ти вчасно втік з Одеси, напевне підозрював, що в тебе можуть виникнути проблеми?

- Була така думка, - з динаміку донісся сміх.

- У мене тільки одне запитання: "Навіщо?".

- Ти не залишила мені вибору. Я захотів провчити тебе.

- Що за дитинство у тебе в голові?! – Вигукнула я розсерджено. – Ти поводиш себе гірше підлітка!

- А що тоді про тебе можна сказати? Ти використала мене, втягла у свою гру. У мене були серйозні наміри щодо тебе, а ти все зіпсувала.

Я зітхнула.

- Навіщо ти хочеш говорити зі мною?

- Хотів вибачитися.

- Вибачення не прийняті! Це все? – Тоном холодним наче лід, мовила я.

- Я надіявся, що ти простиш мене, - почулося зовсім тихе. – Я тебе простив.

- Авжеж! Але тільки після того, як зіпсував відпочинок усім нам! Молодець! Що ще тут можна сказати?! – В мені починала закіпати лють.

- Добре, згоден. Я все зіпсував. Я тут самий поганий. Але у моєму вчинку винна саме ти. Не говори, що я не правий.

Від його нахабності у мене перехопило подих. Як він сміє? Я розумію, що винна, але чути таке від нього зовсім не хотілося.

- Ти все сказав? Я поспішаю. Завтра ми вирушаємо до дому, треба ще речі зібрати та багато чого іншого, - я нестримно кусала внутрішню сторону своєї щоки.

Не дочекавшись його відповіді, я вигукнула слова прощання та натиснула червону кнопку. Притиснула телефон до рота та продовжила сидіти. Треба віднести мобільний Інні, а встати з місця взагалі не було сил. Мої ноги стали важкими та ватяними.

Ледве зібравшись на сходи сусідського дому, я постукала в двері.

- Відчинено! – Почулося з будинку.

Я просунулась в двері та озирнулася навкруги. Їхній будинок нічим не відрізнявся від нашого. Було враження, що я зайшла до себе, а не до них. Меблі були точно, як у нас, в будинку Софії вони хоча б відрізнялися.

- Я принесла телефон, - піднявши руку з мобільним, покрутила нею в сторони.

- Добре. Поклади на стіл.

Мені довелося зайти в будинок. Поклавши мобільний, я вже хотіла було піти, але запитання Інни мене зупинило.

- Поговорили?

Я обернулась.

- Так, дуже вам дякую за це, - посміхнулась я, переминаючись з ноги на ногу.

- Хочеш лимонаду? – Запропонувала вона вже наповнюючи стакан. – Правда це такий собі лимонад: вода, цукор і лимони, - сміялася Інна.

- Дякую. Не відмовлюсь.

Лимонад був з кубиками льоду і чудово освіжав.

- Сідай, поговоримо, - мовила Інна і я послухалась. – Ви їдете завтра?

- Так, думаю зранку.

- А ми сьогодні вечором. Тобі сподобалось тут? Я так хотіла потрапити в пансіонат, але чоловік сказав, що це дуже дорого для нас…

Інна говорила і говорила, а я лише слухала та згідно хитала головою.

- Я розумію, що таке «дорого», - усміхнулась я.

Інна завмерла, на її обличчі промайнуло непорозуміння.

- Щось не так? – Перелякалася я. Невже я чимось образила її?

- Твоя мама говорила, що твій тато чудово заробляє. Ви живете в достатку і завжди так жили.

Мої губи зараз нагадували букву «о».

- Так, але я…все рівно розумію, що це і як це, - ледве вимовила я.

Чудово! Ледве не зіпсувала легенду моєї мами!

Софія бреше про офіційний шлюб, а моя мати бреше про те, що ми багаті. Може вони дійсно чудові подруги? Чітко підходять одна одній.

На вулиці почувся звук автомобіля. Я швидко попрощалась із Інною, подякувала за напій та поспішила з будинку. Мої батьки та наші сусіди повернулися до будинків разом. Валентина була задоволена, як ніколи. Діставши з машини цілу гору пакетів з покупками, вона віддала їх батькові. Тато підморгнув мені і обережно пішов до вхідних дверей.

- Допомога потрібна? – Запитала я, підскочивши до нього.

- Так, відчини будь ласка двері, - попросив він.

Коли тато заходив до будинку, я помітила, що Руслан і Софія вже зайшли до себе, а я навіть не побачила коли.

- Чому застряла? Якщо не заходиш, дай мені пройти, - мовила мама.

- Проходь, - я відступила в сторону, розуміючи, що загородила прохід.

- Ми стільки всього накупили, йди-но подивись! – Покликала мене вона.

Вечором, коли повністю стемніло, я вже сиділа на пляжі. Нерви натяглися наче струни гітари. Моє тіло злегка тремтіло від нічної прохолоди. Десь вдалині горів вогонь від костра. Шумна компанія хлопців та дівчат сиділи навкруги нього та співали пісні. Почувся голосний сміх незнайомої дівчини.