Розділ 23

Спускаючись сходами від будиночку в якому проживав Вадим, ми були шоковані словами Інни.

- Він поїхав звідси, - не вірячи мовила я.

- Поїхав зразу після того, як розповів Софії геть усе. Чітко спрацьовано, - хитнув головою Руслан.

- І що тепер робити? – Я зупинилась та повернулась до нього обличчам.

- А що ми можемо? Поїхати за ним слідом? – В голосі Руслана чулася насмішка.

- Не дуже гарний варіант. Воно того не варте, щоб на перегонки з вітром мчатися слідом за Вадимом, - хмикнула я.

- Він просто втік. Боягуз, - мовив Руслан. – Мені треба йти. Поговоримо пізніше. Хоча я не уявляю, як нам це зробити.

- Використай снодійне, - усміхнулась я. – Раніше це допомагало.

Раптом, посмішка на обличчі Руслана зів’яла.

- Прокляття! – Пошепки мовив він.

Я обернулася щоб побачити куди він дивиться і завмерла, як вкопана. Позаду нас стояла Софія. Вона схрестила руки на грудях, а її лик не виражав нічого хорошого. Вона стрімко попрямувала до нас. Я інстинктивно ступила два кроки назад. Чого саме можна очікувати від цієї жінки, я не уявляла.

- Ти знущаєшся з мене? – Запитала вона у Руслана, коли підійшла просто до нас. – Ти знову з нею.

- Софія, це не те про що ти подумала, - сказав він.

- Я бачила, як ви двоє стукали в ті двері, - вона махнула рукою на будинок Інни. – Навіщо ви туди ходили?

- Ми хотіли дізнатися у Вадима, чому він так вчинив, - тихо мовила я.

Софія перевела на мене погляд.

- І як? Дізналися?

- Вадим поїхав звідси сьогодні вранці. Тому у нас не вийшло поговорити, - мій голос звучав нервово та з запинками.

Софія взяла Руслана під руку.

- Ходімо звідси. Тобі немає чого тут робити.

Вони почали віддалятися, а я полегшено перевела подих. Чомусь очікування від цієї розмови були у мене самими найгіршими. Але обійшлось. Софія вела себе доволі спокійно.

Після обіду я вирішила посидіти на пляжі біля моря. Я помітила, як моя мама розмовляє з Софією. Невже примирилися? Гадати я не стала, тому вирішила запитати в мами про це напряму.

- Як справи? – Запитала я, коли Валентина підійшла до мене.

- Софія зі мною розмовляє, хоч і не дуже охоче, - невдоволено мовила вона.

- Все ще злиться?

- А ти як гадаєш?

- Ти не зобов’язана з нею спілкуватися, мам.

- Вона моя подруга, Марія.

- Авжеж, - в моєму голосі почулась відраза.

Валентина стиснула губи.

- Я думала, що наш відпочинок пройде набагато краще, - видихнула вона.

- Ти хочеш сказати, що я все вам зіпсувала? – Смиренно мовила я.

- Я піду поплаваю, - перевела вона тему і попрямувала у воду, впевнено ступаючи.

- Не варто, море холодне.

- Байдуже. Навіть якщо воно буде крижане, я все рівно скористаюся можливістю поплавати в ньому. Ми в Одесі останні дні. Хто знає, коли наступного разу поїдемо на відпочинок.

І справді, залишилось півтора дні. І все скінчиться.

Погода потроху псувалася, дні ставали то холоднішими, то трохи теплішими. У мене вийшло спалити свої плечі на сонці, тепер шкіру неймовірно пекло. Я ніколи не була особливою фанаткою сонячних ванн і ніколи не використовувала крем для засмаги. Коли повернуся до дому, всі вирішуть, що я і не була на морі, бо моя шкіра зовсім не набула темного відтінку.

Руслан стояв поряд із Софією та моїм батьком. Я розуміла, що ми так чи інакше повинні зустрітися. Це наші останні дні.

Софія кинула на мене погляд і я тут же відвернулася. Прийшлось зробити вигляд, що я зовсім не звертаю на них увагу.

- Море чудове, - мама сіла поряд зі мною, виглядала вона задоволено. – Піди поплавай. Не пошкодуєш.

- Я не хочу.

- Тоді я не стану тебе примушувати, - усміхнулася вона.

Вночі, я вилізла через вікно і попрямувала на пляж. Я не знала чи прийде Руслан до мене. Можливо, він взагалі забув? Я стала чекати.

На пляжі було тихо, темно та спокійно. Вітру не було, тому шум хвиль також не було чути. Останні дні здалися мені зовсім сумними. Мій настрій готувався до поїздки до дому. Завтра ми іще будемо тут, але в моїх думках це ніби останній день.

Руслана все не було. Скільки я тут просиділа, не знаю. Але я продовжувала чекати і не втрачала надію.

- Давно ти тут сидиш? – Пролунало запитання.

Я обернулася.

- Не знаю точно. Я навіть не знала, чи прийдеш ти.

- Я теж не знав чи ти прийдеш, - він сів поряд зі мною. – Завтра я поговорю з Софією. І якщо все пройде гладко – у нас з тобою буде шанс.

- Що? – Захоплено мовила я. – Ти справді наважився, чи просто говориш так, щоб заспокоїти мене?

- Я не обманюю тебе, Марія.

- Ну нарешті! – Вигукнула я і прилинула до нього в обіймах. Його сильні руки, обіймали мене за талію.

- Надіюсь, я не роблю помилку, - прошепотів Руслан, проводячи по моєму волоссю долонею. – Я не знаю, як вона відреагує на це.

- Тобі так важлива її думка?

- Уяви собі.

Мені стало неприємно від його слів і я відсторонилася від нього.

- А моя думка важлива для тебе? – Запитала я, відвернувшись. В мені горіла образа, напевне Руслан це помітив.

- Звичайно, - він знову спробував заключити мене в свої обійми, але я вивільнилася з його рук.

- Давай ти спочатку поставиш всі крапки над «і», а потім ми поговоримо, добре? – Я піднялась на ноги. – Я буду чекати на тебе тут, завтра, в цей же час.

- Ти образилась на мене, - посміхнувся він.

- Нічого подібного! – Вигукнула я і помчалась до свого будиночку. – До завтра! – Попрощалась я, не обертаючись.