Розділ 16

Морські хвилі шуміли та пінились підбираючись до берега. Вони весь час збивали мене з ніг, а іноді накривали з головою коли я намагалася плавати. Сьогодні було переважно пасмурно, а температура повітря опустилася на декілька градусів. Але все рівно це не завадило мені чудово проводити свій час у воді.

Я розуміла, що половина нашого відпочинку вже в минулому і близиться час, коли ми почнемо збирати свої речі щоб їхати до дому. Думки про кінець цих чудових днів почали тяготити мене сьогодні зранку. Навіть настрій через це дещо погіршився. Жаль, що не можливо тут залишитися назавжди.

Я з гучним сміхом кинулася на Руслана та застрибнула йому на спину, поваливши в воду. Від води заклало вуха коли я опинилася майже на дні, випірнувши голосно розсміялася. Він бризнув мені в обличча водою і я не вагаючись відплатила йому тим самим. Ми бавились, як малі діти та поводили себе немов скажені.

Та думки про кінець все рівно настигали мене. Я на мить задумалась і тут же отримала в лице прохолодні бризки від води.

- Про що задумалась? Не спи, - сміявся він.

- Ти думав про те, що буде в кінці? – Запитала я стоячи по пояс в солоній воді.

- В кінці нашого життя? Ти це маєш на увазі? – Допитливо підняв брови Руслан.

- В кінці відпочинку, - виправила я його.

Руслан відкинувся на спину, лягаючи на воду.

- Чесно кажучи, ні, - байдужим тоном мовив він. – І тобі не раджу. Годі псувати собі настрій. До кінця нашої сумісної відпустки ще не один день залишився, - його голос звучав буденно і мені здалося, що він просто намагався заспокоїти мене.

Цікаво, а він думав про те, що буде коли ці дні добіжуть кінця? Але схоже, що це хвилює тільки мене.

Дивлячись, як він гойдається лежачи на морських хвилях, я не витримала і просто стрибнула на нього зверху занурюючи його під воду. Коли наші тіла огорнула щільна пелена води, я прилинула до нього в поцілунку. Руслан обхопив моє обличча долонями і з жагою відповів на мій цілунок. В якийсь момент він перевернувся і я опинилася прямо під ним, відчуваючи, як його пальці проходять по моїй талії вниз до трусиків. Як шкода, що люди не можуть дихати під водою. Зараз нас з ним ніхто не бачить, ми приховані від сторонніх очей і нам ніхто не може завадити. Жаль блаженна хвилина продовжувалась не довго. Руслан підняв мене на руках із води і жартуючи кинув у воду, я знову занурилась з головою.

Забави продовжилися далі, ми просто гралися і все. Мені хотілось більшого, але на більше розраховувати не доводилось. Моя мати мене зариє під землю якщо дізнається про нас із Русланом. Але наш веселий сміх було чути напевно на весь пляж, а веселощі забороняти ніхто не збирався.

- Марія та Руслан добре поладили, - Валентина з посмішкою спостерігала за своєю дочкою та чоловіком подруги. – Здається вони стали чудовими друзями.

- Не бачу в цьому нічого дурного. Це добре, що вони спілкуються, - Софія теж посміхнулася дивлячись на них.

Валентина та Софія теж плавали в морі, неподалік від Марії та Руслана. Та коли велика хвиля декілька раз накрила собою Валентину, та так, що жінка думала, що потоне та піде на дно, вона вирішила вилізти на берег.

Сонце майже не показувалось через хмари, тому засмагати не було сенсу. Жінки просто сиділи на простирадлі та пили вино з келихів. Софія було дещо похмура. Вона не зводила очей з Руслана, продовжуючи весь час спостерігати за ним.

- У вас все добре? – Запитала Валентина, простеживши за поглядом подруги.

- Останнім часом…якось все дивно, - відсторонено мовила вона. Софія вимовляла кожне слово з важкістю, ніби і говорити взагалі не хотіла.

- Дивно? – Насупила брови Валентина. – Як це розуміти? Ви посварилися?

- Та ні. Просто… Я не знаю, - Софія покрутила головою, зітхаючи. Вона опустила погляд на пісок і зануривши в нього свої пальці, міцно стиснула їх в кулак та піднявши вгору почала тоненькою цівочкою випускати його із рук.

- Ти можеш мені розповісти. Знаю, що ми багато років не розмовляли, але мені повністю можна довіритися, - запевнила її Валентина.

Софія витерла долоні від піску і поглянувши на подругу, посміхнулася:

- У нас все гаразд. Не варто думати про погане.

- А я і не думала, - мовила Валентина. – Я хвилююсь за тебе, а ти відштовхуєш мене. У нас з Віктором теж бували періоди невзгод. Але ми впоралися зі своїми проблемами і тепер у наших відносин є світле майбутнє, у якому я повністю впевнена. Одного разу все стало настільки гірко, що я навіть роздумувала про розлучення. Здавалося, що іншого виходу просто немає. Ми зайшли в такий глухий кут з якого виходу просто не було. І як бачиш, - Валентина повела рукою в сторону Віктора який розмовляв з батьками Вадима. – Ми все ще разом. Криза пройшла і ми тепер знову щасливі.

Софія гірко посміхнулася:

- Рада за вас. Але в моєму випадку все не так просто. Ми віддалилися один від одного, а тепер коли приїхали сюди на відпочинок, віддалилися ще більше. Я намагаюся різними способами привернути його увагу, але він ніби не помічає цього. Дивиться ніби крізь мене, а не на мене, - зітхнула вона.

- Ви не так багато років разом, як ми з Віктором. Це ваша перша криза увідносинах?

- Ні. Не перша, - хитнула головою Софія.

Валентина підняла одну брову вгору.

- Може…ви просто не підходити один одному. Ти про це не задумувалась?

Софія тяжко зітхнула:

- Я не можу його відпустити, Валя.

- Не можеш, чи не хочеш?

- Кажу ж, у нас не простий випадок. Чесно кажучи, я не хотіла щоб ти знала, але… - Вона замовкла.

- Що «але»? – Валентина ближче підсіла до подруги, уважно слухаючи її.

- Бізнес Руслана тісно пов’язаний із бізнесом мого рідного дядька. Не без моєї заслуги звичайно, - посміхнулась вона. – Коли ми з Русланом познайомилися, в нього все було добре, але справи могли йти і краще. Тому я допомогла йому підкорити вищу вершину. І тепер він відчуває себе зобов’язаним мені. Іноді мені здається, що крім цього зобов’язування між нами більше нічого і немає.