Розділ 8

Всередині, будиночок Руслана та Софії був точно такий самий, як і наший, лише меблі відрізнялися. Вони мали інший колір та як мені здалося, були красивішими. Всі інші вже розмістилися в гостинній кімнаті біля каміну, мій батько щось голосно розповідав, а Софія з Валентиною гучно сміялися. Я ніколи не бачила свого батька настільки говірливим. Зазвичай, він полюбляв мовчки послухати балачки своїх співбесідників, ніж самому вести розмову.

Софія була одягнена в коротеньку облягаючу сукню блакитного кольору, що підкреслювала кожен вигин її стрункого тіла. Я мимоволі відчула укол заздрощів. Оглянувши себе з ніг до голови і миттєво засоромилася. Я поряд із нею була схожа на опудало, навіть моя мама на моєму фоні виглядала краще.

Руслан помітивши мої вагання, нахилився до мене і прошепотів на вухо:

- Ти чудово виглядаєш, не хвилюйся.

Я підняла на нього здивований погляд і закліпала очима.

- Ти що, читаєш мої думки? – Насупила я брови, грізно поглянувши на нього.

На обличчі Руслана з’явилася широка посмішка, але відповісти він не встиг.

- А ось і ви! – Вигукнула Софія, звернувши на нас увагу. – Ми думали, що вже не дочекаємося вас!

- Так, ми вирішили самі все з’їсти щоб вам менше дісталося, - розсміявся Руслан і повернувши до мене обличча, підморгнув. Я теж посміхнулася йому.

- Дорогенька, проходь і сідай, - Софія підскочила до мене і схопивши за руку, повела до дивану. – Почувай себе, як вдома!  

Вона була привітною. Занадто привітною! Ще трохи і мене б почало нудити, на зубах від приторності вже з’явилася оскома. Я неконтрольовано провела язиком по зубах.

Коли Софія посадила мене на диван, а сама повернулася на своє місце, я зрозуміла, що Руслан сидів в кріслі навпроти мене. Мої щоки опалило полум’ям, як тільки наші погляди перетнулися. Він не зводив з мене очей. Цікаво, як довго Руслан на мене дивився? Вирішивши не пірнати глибоко у власні роздуми, я прислухалася до розмови.      

- …були на Балі, а як часто ви подорожуєте? – Софія зробила ковток шампанського із келиха.

- Ну… Взагалі-то… - Моя мама вагалася не знаючи, що відповісти. Мені зразу стало ясно, що потрібно рятувати ситуацію. Кинувши погляд на батька, я побачила, що він різко притих. Ну і де ж зараз твоя говірливість тату, коли вона так потрібна?

- Ми давно нікуди не їздили, - подала я голос і всі повернулися у мій бік. Від цих поглядів у мене навіть в роті пересохло. Схопивши келих, я випила ковток напою. – Батько багато працює, тому ми не можемо часто дозволяти собі таку розкіш. Нарешті він взяв відпустку і ми хоч кудись вибрались! Справді ж, тату? – Я кинула на нього допитливий погляд.

Батько напружено поворухнувся в кріслі, я чітко перейняла його настрій і відчула натягнуті, наче струна нерви, що були готові от-от порватися назавжди.

- Так… - Мовив він пересохшими губами.

- Я розповім у чому справа! – Розсміялася моя мати. – Віктор в кінці місяця їде працювати за кордон в Іспанію на пів року. Тому ми і вирішили провести час разом на морі, відпочити всією сім’єю. Марія навіть вирішила пропустити перший тиждень в університеті заради цього. Просто роботу запропонували так зненацька і ми зовсім не були до такого готові… - Валентина замовчала.

- А що за робота? – зацікавилася Софія, подавшись вперед та обперши лікті на коліна.

- Будівельник, - тихо відповів батько, кинувши застережливий погляд на Валентину.

- Архітектор? – Захоплено перепитала Софія.

- Ні. Будівельник. Я не роблю проекти сам, таких як я просто наймають… - Помітивши, що Софія зовсім не може відрізнити будівельника від архітектора, повідомив Віктор.

На обличчі Софії з’явився якийсь сумнів змішаний з незрозумілою емоцією.

- А… - Розчаровано протягла вона. – Робочий клас, зрозуміло.

- За декілька місяців Віктор зможе заробити велику кучу грошей. На цій роботі добре платять, - вставила свої дві копійки мама.

- Так, звичайно, - посміхнулася Софія.

Повисло незручне мовчання. Раптом, Руслан сплеснув долонями і звернувся до мене:

- Ти – студентка.

- Так, - підняла я одну брову.

- По якій спеціальності навчаєшся? – Запитав, пильно дивлячись на моє обличча.

- Я - майбутній патологоанатом, - усміхнено мовила я, зробивши ковток шампанського.

В кімнаті знову повисло мовчання. Руслан не витримав і розсміявся.

- Надіюсь, що це жарт! Якщо так, то в тебе чудове почуття гумору, - посміхався він.

- Ні, це не жарт. Я дійсно навчаюсь на патологоанатома і мені подобається спеціальність яку я вибрала, - незворушно мовила я.

Руслан дещо примружив очі, в його обличчі я бачила цікавість змішану зі смішинками.

- Не дуже жіноча професія, як мені здається.

- Я так не вважаю, - потиснула я плечима, без тіні сорому дивлячись прямо в його темні очі. Саме зараз, я зрозуміла, що мої щоки зовсім не палають.

Софія прочистила горло і запитала:

- Чому ти вибрала саме це?

- Мертві не скаржаться, - відповіла я, не зводячи очей з Руслана.

Руслан і Софія вибухнули сміхом, але це було не знущання, ні.

- Я б ніколи не наважилася працювати із мертвими тілами. Ти дуже смілива дівчина і знаєш… у тебе дійсно чудове почуття гумору. Мертві не скаржаться. Якщо мертві почнуть розмовляти, то так і в психлікарню не довго потрапити, - посміхалася Софія.

- Жаль, що ти не пішла по доріжці бізнесу, - мовив Руслан. – Я міг би взяти тебе до себе на роботу в офіс.

- В такому разі, мені б довелося переїхати в ваше місто на постійне проживання. Квартири знімати дорого, - я поставила пустий келих на стіл і Руслан поспішив налити мені ще шампанського.

- Житло – це не проблема. Я б влаштував тебе, - мовив він, відставляючи пляшку в бік.

- Так, - задумливо промовила я. – Але на жаль… Я не пішла здобувати потрібні для такої роботи знання.

- Дійсно жаль, - згідно хитнув він головою.