Розділ 7

Намагаючись знайти хоч щось підходяще у своїй шафі, я зрозуміла, що зовсім не взяла нормальних речей. Тут були: футболки, майки, шорти і більше нічого. Чому я не взяла з собою хоча б одну сукню, я не могла взяти до тями. Що ж, тепер прийдеться йти в тому що є.

Одягнувши світло-сіру футболку з написом «Привіт Мілан», я втиснулася в облягаючі, вузькі шорти, в яких мені навіть присідати було важко. Коли ми з подругою купляли їх в магазині, то вона з не прихованими заздрощами сказала мені, що мої сідниці в них виглядають просто приголомшливо.

Оглянувши себе у дзеркалі, я декілька раз провела гребінцем по своєму волоссю та зануривши пальці у в свою шевелюру, провела рукою назад.

Я виглядала «нічого так». Напевно…

Оглянувши футболку, я подумала про те, що можливо краще одягти майку, яка відкриває груди, але швидко заспокоїла свій пил. Руслан – одружений чоловік! Ще й на маминій подрузі!

Ще декілька хвилин повагавшись перед дзеркалом, я вийшла з кімнати. Батько вже чекав на нас біля входу, двері він відчинив, впускаючи свіже повітря. Валентина також покинула свою кімнату зразу після мене, ніби вистежувала коли я вийду.

- Ходімо уже! Нам не варто запізнюватись, - мовила вона.

- Я взагалі-то двадцять хвилин вас тут чекаю, - насупився батько і подався на вулицю, в руках він тримав пляшку з коричневою рідиною.

Помітивши її, я не втрималась і запитала:

- Ти ж ніби вино купляв.

- Передумав, - відповів він і посміхнувся. – Віскі – набагато краще за вино.

- Авжеж, - хмикнула я. Погоджуватися зі своїм батьком я не збиралася, так як взагалі не любила віскі, тому не розуміла поціновувачів цього напою.

Задній дворик був добре освітленим садовими ліхтарями, я ніби в казку попала. Відкривши рота від подиву на сяйво різнокольорових світильників, я і не помітила Руслана.

- Подобається? – Почувся привітний голос позаду і мені нічого не залишалося, як обернутися. – Бачу по виразу обличча, що ти вражена. Нічні світильники – моя любов.

- І справді, неймовірна краса, - замість мене сказала мама, хоча він звертався і дивися тільки на мене! Я так і прикувалася поглядом до його чарівної посмішки.

Біля Руслана було розпалено два мангала: один для барбекю, на якому шкварчали ковбаски та соковиті котлети, і другий: шашлик на якому вже дещо підрум’янився. Аромати їжі уже почали витати в повітрі. Віктор швидко приєднався до нього і ставши поряд почав придивлятися за м’ясом. Що-що, а готувати шашлики було його улюбленою справою.

Валентина пішла до будиночку, де знаходилася Софія, а я просто стояла на одному місці вагаючись та не знаючи, що мені робити. З одного боку, мені дуже хотілося залишитися тут, а з іншого, я розуміла, що треба йти до будинку. Мій тато був тут і він явно не збирався нікуди йти, через це я відчувала себе зніяковіло. Не хотілося щоб ще й у нього виникли якісь підозри.

Руслан поглянув на мене через плече і посміхнувся. Напевне, мої щоки запалали коли я зустрілася з ним поглядом. Батько теж обернувся і я відчула себе взагалі найгіршим чином, мені було водночас і соромно і ніяково.

- Не стій на одинці, ходи сюди, - запропонував Руслан.

Проковтнувши в’язкий ком, який став посеред мого горла, я нерішуче зробила крок в їхню сторону.

- Мені напевне краще піти в будиночок, - надламаним голосом мовила я, стискаючи свої пальці пальцями іншої руки.

- Не говори дурниць, - відмахнувся Руслан і жестом поманив мене до себе. Мій батько розсміявся і відвернувшись, продовжив зосереджуватися на шашликові.

Оглянувшись, ніби боячись, що нас хтось побачить, я підійшла до них. Вони вели розмову про літаки та авіакомпанії. Руслан говорив, а батько лише згідно хитав головою іноді вставляючи одне слово. Невдовзі шашлик був приготований і тато, виклавши його на велику тарілку, поніс до будиночку. Ми з Русланом залишилися на одинці. Я спостерігала за тим, як він ловко викладав приготовану їжу на тарілку і викладав нову партію для приготування.

- Готувала коли-небудь барбекю? – Запитав він, виводячи мене із астрального стану.

- Ні, ніколи, - тихо мовила, хитнувши головою.

- Це дуже просто, - посміхнувся він. – Важливо слідкувати за тим щоб харчі не підгоріли вчасно перевертаючи їх.

- І все? – Награно здивувалася я, піднявши брови вгору. – А я думала, що там є якийсь особливий секрет, який знають тільки майстри по приготуванню таких страв.

- У кожного шефа свій секрет. Хочеш знати мій? – Він лукаво поглянув на мене і по моїй шкірі розбіглося стадо мурашок.

- Ну давай, якщо не боїшся, що я не втримаю язика за зубами і комусь розповім, - схрестивши руки на грудях, я усім своїм виглядом показала, що слухаю.

- Все дуже просто, - Руслан перейшов на шепіт, трішки схилившись до мене і замовчав. Мені нічого не залишилось, як нахилитися до нього у відповідь. – Я завжди готую від щирого серця і тільки з любов’ю, - прошепотів він і я відчула його гарячий подих на своїх вустах.

Мить завмерла. Ми так і залишились стояти, дивлячись один одному в очі. Його темний погляд зустрівся з моїм небесним.

- Ну що там, скоро?! – Запитала з порогу будиночка Софія і я стрепенулася, випрямившись.

- Остання партія і все готово, люба! – Весело відповів він, теж ставши рівно.

- Добре. У нас теж майже все готово! – Вигукнула вона і заховалася від наших очей. Точніше від очей Руслана, бо я не могла поглянути на неї.

- Так ти…виходить, любиш…готувати? – Нерішуче відриваю погляд від землі і дивлюся на котлети, які вже покрилися золотистою скоринкою.

- Саме так. Одна із моїх професій – це повар, - гордовито мовив він.

- Одна з..? – Не зрозуміла я.

- Перша моя професія – прокурор, друга – бізнес та фінанси, ну а третю ти вже знаєш.

- Ого. Скільки тобі років?

- Мені 38.

- Значить, ти не так давно закінчив навчатися? – Я була сильно цим шокована.

- Насправді ні. Я одночасно навчався у трьох університетах, так що… - Знизав він плечима.