Розділ 6

Жарке повітря стрімко вдарило мені в обличча, коли я вийшла на вулицю. Спека вже піднялася, тому єдине, що зараз хотілося – окунутися з головою у прохолодне море. Я вийшла на берег і помітила Вадима, який сидів на розжареному піску. Напевне, він чекав на мене.

- Вибач, - перше, що змогла сказати я, підійшовши до нього.

Він обернувся.

- Ну що ти, - спокійно заговорив він і знову відвернувся. – Я чекаю на тебе десь приблизно дві години, подумаєш.

Я завмерла. Дві години? Невже я провела в будиночку так довго? Здавалося, що пройшло лише хвилин двадцять.

- Ти згориш на сонці, якщо вже не згорів, - я підійшла і сіла поряд із ним на пісок. Простягши ноги, я відчула пекельний жар від піску і швидко зігнула їх у колінах. Як він тут сидить?

- Не страшно, я ніколи не згораю, - на його обличчі з’явилася посмішка і мені зразу ж стало легше. Здається він не ображається.

- Все рівно, вибач, що змусила так довго чекати, - я відчувала сильну провину за те, що втратила рахунок часу.

- В будь якому разі, ти знаєш де мене знайти, - він обернувся і ткнув пальцем у бік свого будиночку. – Он той будинок по сусідству.

Це розсмішило мене і я відвернулася.

- Як пройшла зустріч із вашими знайомими? Бачу, що ти плакала. – Запитав він і я насупилася.

- Так, трішки, - призналася я. – Знайомство пройшло…дуже добре.

- Дуже добре? Щось не схоже, - не повірив він мені.

- Це все через мою матір. Вона суне свого носа куди не треба. Ми трохи посварилися, - збрехала я.

- Буває, - із розумінням хитнув головою Вадим. – Мої батьки теж багато чого не розуміють із того, що я роблю. По цій причині у нас теж виникають конфлікти. Але саме більше, що мене бісить – це те, що вони не в змозі прийняти той факт, що я вже дорослий і сам відповідаю за своє життя.

Я почула, як закрилися двері автомобіля і стрімко обернулася. Але за надією послідувало розчарування, - то був мій батько. Він сів до машини і кудись поїхав.

- Куди це він? – Вимовила я, дивлячись, як від’їжджає його авто.

Вадим мовчить. Я повернулася і зловила на собі його пильний погляд. Становиться незручно і я відчула, як по шкірі побігли мурашки. Він повільно нахилився до мене, щоб поцілувати. Краєм ока я побачила, як до своєї машини підійшов Руслан і стрімко відсторонилася від Вадима. Руслан побачив нас і на його обличчі з’явилася посмішка. Тепер я відчуваю себе просто жахливо. Вадиму теж не по собі, але він не помічає позаду нас, біля машини, Руслана.

- Вибач, - почулося тихе і я нарешті звернула на нього увагу.

- За що? – Не зрозуміла я.

- Здається, я занадто спішу, - сумно мовив Вадим.

- Ем-м… Ну… Не так щоб спішиш, просто… - Я дивилася на Руслана і не могла відірвати погляд.

Зараз він був лише в одних шортах, на смуглих широких плечах, грали сонячні промені. Мені стало незручно від того, що я дивилася на нього. Вскочивши з місця, я швидко мовила:

- Мені треба йти! Наші сусіди запрошують нас сьогодні на барбекю… Треба допомогти мамі з приготуваннями, - про останнє я збрехала, але зовсім не відчувала провину за свої слова.

Не давши Вадиму змоги щось сказати, помчалась до Руслана, поки він ще нікуди не зник.

Намагаючись не привертати уваги до себе, ніби я просто іду до свого будиночку, проходжу мимо нього. Він копається в своїй машині, не звертаючи на мене ніякої уваги. Дещо повагавшись, підходжу ближче до нього і стаю неподалік від капоту. Нарешті він помічає мене.

- Ти втекла від свого кавалера, чому? – З посмішкою запитав він.

- Взагалі-то, Вадим мені ніхто. Ми сьогодні познайомилися, так що… - Я знову завагалася, вкотре за сьогоднішній день.

- А мені здалося інакше. Він був готовий тебе поцілувати. Чи мені це тільки здалося? – В голосі Руслана чулися глузливі нотки.

- Так, він дійсно хотів це зробити, але я не готова так швидко віддаватися першому зустрічному. Я не з таких дівчат! – Гордовито задрала я носа після цих слів.

Руслан посміхнувся.

- Справді? А мені здалося, що з таких.

Я відкрила рота від здивування і обурення водночас.

- Заспокойся! – Швидко мовив він, підійшовши до мене. – Я лише пожартував. Знаю не дуже вдало, але це просто жарт!

- Ха, - тихо мовила я і на його обличчі відобразився сумнів. – Це ж був жарт, я сміюся.

- Ти дивна, - він взяв в свої руки мої і легенько стиснув.

Я відчула його тепло і в мене перехопило подих. Він був так близько від мене, що хотілося кричати від радощів. Серце забилося немов скажене, наче пташка в клітці. Я була не в змозі відірвати від нього погляд.

- Руслан! – З будиночку висунула носа Софія і підбігла до нас.

Ну, як же вчасно! Я закотила очі під лоба, геть забувши, що Руслан на мене дивиться. Швидко поглянувши на нього, я зрозуміла, що від нього це не утаїлося і мені стало соромно. Та він посміхався.

Відпустивши мої руки, він обійняв і поцілував Софію в губи.

- Тобі уже краще? – Турботливо запитала вона, поглянувши на мене.

- А що сталося? Тобі було зле? – Запитав Руслан.

- Мені вже набагато краще! – Знову збрехала я і розвернувшись, побігла до себе.

Біля будиночку я зупинилася, зустрівшись поглядом із Вадимом. Він теж заходив до середини. У нього був якийсь дивний вигляд, - він не зрозуміло дивився на мене. Це засмутило мене. Скільки Вадим тут стояв і що він бачив? Можливо у нього виникли якісь підозри про мої наміри? Не хотілося щоб він розповів про це комусь.

Вадим мовчки проводжав мене поглядом, а потім перевів очі на Руслана. Я, стоячи вже у дверях, теж поглянула на них, вони обіймалися про щось розмовляючи. Софія посміхалася.

Мене охопило обурення і я заскочила до будинку, гримнувши дверима. Я була зла не на Софію, а саме на Вадима! Яка йому взагалі різниця до цього всього? Ми взагалі один одного не знаємо! Мама права – швидко він переходе до дій! А завтра, що він зробить? Буде вважати мене своєю власність?! Я вільна дівчина і можу робити все, що мені заманеться, навіть цілуватися з іншими чоловіками! Я нічим не зобов’язана Вадиму, він мені ніхто!