Розділ 3

Відчувши чийсь дотик до своєї руки, я розплющила очі, прокинувшись. Мене розбудила моя мати, вона знервовано посміхалася.

- Ми приїхали, прокидайся, - тихо, але дещо збуджено мовила вона.

Потерши очі, я піднялася і сіла на сидінні. Перше, що мені кинулося у вічі, був пляж і блакитне сяйво моря у ранкових променях сонця. Батько уже вийшов із машини та діставав речі із багажного відділення. Валентина теж поспішила на вихід і приєдналася до нього. Я не поспішала покинути авто, але чітко розуміла, що не зможу вічність тут сидіти. Відчинивши дверцята, я опинилася на свіжому повітрі. Ранок зустрів мене легкою прохолодою, яка скоро повинна була зникнути під теплими сонячними променями.

Море сяяло неймовірною красою, яка не могла не викликати мою посмішку. Нарешті я на морі. Я так давно його не бачила, що зараз це показалось мені сном. Вдихаючи повними легенями повітря, я піймала нотки аромату моря, що приніс до мене легкий вітер. Він зкуйовдив мені волосся і я швидко поправила зачіску руками, та щось мені підказувало, що допоможе мені в цьому лише гребінець.

Розвернувшись обличчам у інший бік, моїм очам відкрився не менш чудовий вид. Цілий ряд однакових будиночків простягався вздовж пляжу, вони мали світлий колір та виглядали дуже затишними. Цікаво, а в середині вони теж гарні?

- Ну як? – Валентина підійшла до мене і розкинувши руки в сторони, заплющила очі, здійняла підборіддя вгору та вдихнула повітря. Промені сонця сяяли на її щасливому обличчі, на якому чітко виднілися зморшки під дією років та нелегкого життя. – Морське повітря дуже корисне для здоров’я.

- Який із них наш? – Я вказала рукою на ряд будиночків і вона розплющивши очі, поглянула туди.

- Ми прямо біля нього, батько вже заніс наші речі до середини, - відповіла вона. – Будиночок Софії та Руслана з права.

Я поглянула на сусідній будинок, але не помітила авто поряд із ним. Моя мама кинулась мені в очі, - вона поспішила до їхніх вхідних дверей і почала стукати.

- Здається їх немає тут! – Вигукнула я.

- Ви наші нові сусіди?! – Почувся веселий жіночий голос з іншого боку від нашого будинку.

Я обернулася і побачила жінку років сорока зі світлим волоссям, воно було пофарбованим.

- Ваші сусіди вже прокинулись та кудись поїхали. Думаю, що вони скоро повернуться, - говорила вона. – Мене звати Інна. Ми з чоловіком приїхали сюди три дні тому.

- О! – Вигукнула моя мати і поспішила до неї привітатися. – Я Валентина. Це моя донька Марія, а чоловіка звати Віктор, він у будиночку. Кажете, що вони поїхали? Добре, ми почекаємо. Просто – це наші друзі, ми разом вирішили провести відпочинок.

- Як чудово! – Посміхнулася Інна, але більше нічого не сказала, бо її покликали.

Позаду неї стояв гарний хлопець мого віку. Він був засмаглий і виглядав у формі, напевне немало часу проводить у спортзалі. Його чорне волосся було розкуйовджене і мокре від води, на скронях воно було коротким, а на потилиці довшим, чолка падала йому на очі, прикриваючи їхню темну синеву. Під рукою він тримав дошку для серфінгу. Шорти жовто-чорного кольору доходили йому до колін і теж були мокрими.

- Як вода? – Запитала Інна у хлопця.

- Прохолодна. Хвиль немає зовсім, тому зараз мені дошка навряд чи знадобиться, - відповів він.

- Це мій син Вадим, - познайомила вона нас.

- Привіт. Теж вирішили насолодитися останніми радощами літа? – Він привітно усміхався.

- Так, а чому б і ні! – Швидко відреагувала я. – Мене звати Марія, а це моя мама Валя, тато Віктор зараз у будиночку.

- Дуже приємно, - він потиснув нам руки, спочатку мені потім мамі. – Мій тато теж у будинку.

- Його звати Дмитро, - вклинилась у розмову Інна.

Мене зачарувала посмішка Вадима, я дивилася на нього і не могла відірвати очей від його губ. Раптом, моя мати стукнула мене по руці і мовила до наших сусідів:

- Нам треба розпакувати речі, потім іще поговоримо, - схопивши мене за руку, вона потягла мене геть. – Ти здуріла? Навіщо було так дивитися на нього? Мені аж незручно стало, ця незручність передалася і Інні також. Скажи мені спасибі, що врятувала тебе від затяжної паузи.

Я не розуміла про що саме вона говорила. Невже я так довго дивилася на його зовнішність? Мені здалося, що пройшло лише декілька секунд і ніхто нічого не помітив. На порозі я обернулася і зустрілася поглядом із Вадимом, який також заходив до будиночка. Він помахав мені рукою і я посміхнулася у відповідь.

- Мам, я піду прогуляюсь?

- А речі?

- Потім розпакую. Хочу подивитися що тут є. Я ненадовго, обіцяю.

- Гаразд, іди. Тільки постарайся не заблукати, щоб потім не довелося розшукувати тебе.

- Я уже не маленька, ти сама говорила. Дорогу назад я точно знайду, - заспокоїла її я і зійшовши зі сходів, пішла вздовж пляжу куди тільки очі дивилися.

Навкруги нікого не було. Так дивно… Чомусь я очікувала, що на пляжі буде ціле стадо людей, але над морем літали тільки чайки. Було щось дивне і незабутнє у цьому всьому. Я не так очікувала наш приїзд сюди, чомусь я бачила перед собою картину іншого плану: ми приїжджаємо і Софія стоїть біля будинку в очікуванні нас, але цього не трапилось. Можливо так навіть краще. Моя мати зможе зібратися з думками і набагато ліпше пережити рокову (як мені здавалося), зустріч.

Чим далі я відходила від нашого місця, тим все більше людей я бачила біля води: жінки, які загорали на пляжу, одна навіть була без бюстгалтера, один чоловік купався у морі. Невдовзі я вийшла до краю пляжу і побачила місто, ось там уже було багато людей. Я звернула туди і вирішила піти вздовж вулицею.

Опинившись поряд із магазином, здається з продуктами, я поглянула на квіти у горщиках. Я так задивилася, що сама не подумала про те, що стою прямо на вході в магазин. Відчинилися двері і з силою вдарили мене по правому плечу. Я відскочила у бік і зустрілася поглядом із темними наче вишні очима.

- Ой вибачте! – Швидко отямилась я, ще відступаючи в сторону.