Розділ 2

- Марія.

Хтось тихо покликав мене і я прокинулася у темній кімнаті, розплющивши очі.

- Марія прокидайся, - це був мій батько. Схилившись наді мною, він намагався розбудити мене.

- Що таке? – Мовила сонним голосом і потерла долонями очі. Підвівшись на ліжку, я простягла руку до світильника та включила лампу.

- Збирайся, ми скоро виїжджаємо, - тихо говорив він.

- Як, уже? – Поглянувши у вікно, за яким майоріла суцільна темрява, я поглянула на тата. – Уже шоста ранку? Щось не схоже.

- Майже третя година, - відповів він і присів на край мого ліжка.

- Але ж ми виїжджаємо о шостій, - пробурмотіла я, потерши руками щоки щоб позбавитися сонливості.

- Мама вирішила, що нам краще виїхати зараз. Вона хоче бути в Одесі вже на ранок, поки спека не піднялася. Вересень в цьому році обіцяє бути жарким.

- А чому мене не попередили? – Насупилася я. – Господи, вона мене доводить! – Майже вигукнула від люті.

- Не тебе одну, - батько підвівся з ліжка і попрямував з кімнати. – Збирайся. Ми повинні в три години вже покинути дім і сидіти в машині.

Ледве злізши з ліжка я поплелася у ванну кімнату. Холодна вода миттєво привела мене до тями. Чомусь саме зараз, я відчула ненависть до всього, що зараз відбувалося. Їхати на море різко перехотілося. Я могла ще дві години поспати, але мама все зіпсувала.

Одягнувши джинси та рожеву футболку, я схопила за ручку свою валізу та повільно спустилася на перший поверх. Батько пив каву на кухні, він сидів за столом та пролистував вчорашню газету.

- А не було б краще читати новини в інтернеті? – Запитавши, теж налила собі чашку гарячого напою і сіла поряд із ним.

- Ти знаєш, що я недолюблюю сучасні технології. До того ж, газети набагато надійніші. Я читаю новини і не хвилююсь через те, що в гуглі мене будуть відслідковувати, та підсовувати непотрібні статті, - не відриваючи очей від печатних літер, мовив він.

- Як забажаєш, - посміхнулася я.

Саме в цей момент, Валентина залетіла до кухні зі швидкістю корка від шампанського і поглянула на мене.

- Добре, що ти вже прокинулася. Третя година, пора! – Вона підняла вказівного пальця вгору.

- Можна хоч каву допити? – Пробурмотіла невдоволено я і зустрілася очима з осудливим поглядом матері.

- Пора, - коротко мовила вона і подалася на вулицю.

Я повернулася до батька і закотила очі, а він лише знизав плечима і підвівшись зі стільця, вилив залишки кави у мийку та швидко помивши чашку, поклав її на сушилку. Мені довелося повторити його операцію та вийти слідом на вулицю. Зваливши всі наші валізи до багажного відділення, ми сіли в авто.

- Так, ми все вимкнули, нічого не забули? – Валентина почала перераховувати і повернулася до мене. – Нічого не забула?

- Все вимкнено і нічого не забуто, - на автоматі промовила я, дивлячись у вікно.

- А праска вимкнена? – Різко запитала вона.

- Ти її навіть не вмикала, - мовив тато.

- Добре. Я просто хочу щоб вдома все було добре, поки ми будемо відсутні. Адже на відпочинок наша сім’я не так часто їздить, - вона повернулася обличчам до лобового скла і відкинувшись на спинку сидіння, полегшено зітхнула. – Поїхали, приблизно о сьомій ми маємо бути там.

Батько теж зітхнув:

- Як скажеш, люба.

Я сиділа на задньому сидінні і не відводила очей від свого батька. Мені було його жаль, він не винен в тому, що не заробляє багато грошей, але мені часто здається, що мама в цьому винить тільки його. Така позиція Валентини, завжди цікавила мене. Хіба жінка не повинна бути стимулом для свого чоловіка та підштовхувати його на високі досягнення? Та моя мама звикла тільки всіх звинувачувати, а сама нічого не робити, в результаті, ми живемо так, як живемо. Одного разу, я задумалася ось про що: а якби поряд із моїм батьком була інша жінка, як би в такому випадку склалося його життя?

Мій тато Віктор, був занадто слухняний та податливий, зовсім не такий, як безліч чоловіків. Він завжди прислухався до слів Валентини і ніколи не посмів їй заперечити. Зі сторони здавалося, що він її боїться. Можливо і так.

Я поглянула на маму, яка дістала із сумки таблетки та кинувши одну до рота, запила водою.

- Тобі не добре? – Занепокоєно запитала я у неї.

- Це лише заспокійливе, - байдужим тоном відповіла вона.

- З яких пір ти п’єш заспокійливе? – Щиро здивувалася я.

- З цих самих і почала, - роздратовано мовила вона і відкинула своє світло-русяве волосся, яке доходило їй до лопаток за спину. – Софія телефонувала, сказала, що вони з Русланом вже в Одесі. Вони зняли два будиночка поряд, для себе і для нас, прямо біля пляжу, - мовила вона.

- І скільки ми їм винні? – Запитую зацікавившись.

- Ніскільки. Вона сказала, що це нам подарунок від неї. Але як на мене, вона просто хоче присоромити мене. Я сказала їй, що ми не багаті, але живемо доволі непогано і мало в чому собі відмовляємо.

- Мамо! Навіщо брехати?

- А що я повинна була сказати? Що ми за останні десять років взагалі нікуди не вибиралися і що у нас навіть автомобіля не було? – Розпалилася вона, наче дров’яна піч. – Я люб’язно прийняла її подачку. А що? Хоч кошти з економимо на житлові, - тепер її тон став дещо спокійніший, напевно заспокійливе почало діяти. – А тобі краще поспати, доню.

- Я не можу спати в машині, мені не зручно.

- А ти візьми і спробуй. Просто заплющ очі, зручно вмостися і засинай. Все заднє сидіння повністю твоє! Аби я там сиділа, то вже давно б спала.

Я вирішила промовчати і прислухатися до її слів. Коли я лягла на шкіряні дивани, то мені весь час здавалося, що пірну під сидіння при будь-якій зручній можливості, коли тато скине швидкість чи загальмує. Зручно влягтися так і не вийшло, але я заплющила очі і продовжила лежати так.

Що ж там за подруга така, що мама навіть на таблетки підсіла, щоб нерви не шаліли?

Батько скинув швидкість на світлофорі і різко відкривши очі я зрозуміла, що якщо я продовжу так лежати, то мені теж не завадить мамина таблетка. Мені ніяк не вдавалося розслабитися, я постійно перебувала у суцільній напрузі.