Розділ 15: Не зараз

Катерина закрутила кран. Тиша, що впала на ванну кімнату, здавалася гучнішою за шум води. Вона витерла обличчя рушником і подивилася на себе в дзеркало - жодного сліду сліз, жодного тремтіння в погляді, тільки темні кола під очима, яких не приховає жоден тональний крем. Залізна Катерина. Вона розправила плечі так, як робила це щоранку перед входом у кабінет, і відчинила двері.

Вадим чекав просто в коридорі, під самими дверима.

- Довго ти там сиділа, - кинув він, і в голосі не було запитання, тільки докір, що вона знову зробила щось не так. - Що, знову підбивала подумки родинний бюджет? Медитуєш, як і належить справжній директорці?

Катерина подивилася на нього - на людину, з якою прожила чотирнадцять років, чиї борги закривала, чий бізнес роками тримала на плаву власною зарплатою, - і вперше за довгий час не відчула жодного бажання виправдовуватися.

- Вадиме, я бачила твоє листування з Вікторією, - сказала вона рівно, майже буденно, ніби йшлося про порядок денний наради. - «З нею я відчуваю себе непотрібним. А з тобою - живим». Ти справді написав це моїй помічниці.

Обличчя Вадима на мить застигло - той короткий проблиск паніки, який Катерина за роки навчилася розпізнавати навіть у найдосвідченіших переговорників. А тоді, як завжди, увімкнулася звична платівка.

- Ти знову за своє? - він відступив на крок і схрестив руки на грудях. - Порпаєшся в моєму телефоні, а потім звинувачуєш мене в тому, чого не було. Це вже параноя, Катерино. Тобі варто звернутися до лікаря, серйозно.

Колись ця фраза діяла бездоганно. Колись вона змушувала Катерину сумніватися у власній пам’яті, вибачатися за те, що взагалі щось запідозрила. Тепер вона просто чекала, поки він договорить, - так чекають, поки скінчиться дощ.

- Я не порпалася в твоєму телефоні, Вадиме. Повідомлення саме висвітилося на екрані, поки ти спав, а телефон лежав на моїй подушці, - вона говорила тихо, але кожне слово падало важко, мов монета в порожню скарбничку. - І я не збираюся доводити тобі, що бачила те, що бачила. Я бачила.

- То й що з того? - раптом зірвався він, і вся награна образа вмить злетіла з голосу, залишилася сама злість. - Що ти хочеш почути? Що мені набридло бути чоловіком директорки банку, якого всі сприймають лише як додаток до її візитівки? Вікторія хоча б дивиться на мене так, ніби я щось важу!

У кишені халата завібрував телефон. Один раз. Потім одразу ще - і ще, короткою нервовою чергою, зовсім не схожою на звичайне нічне повідомлення.

Катерина не хотіла відводити погляд від Вадима саме зараз, коли він нарешті сказав правду вголос, а не розігрував чергову виставу. Але вібрація не вщухала, і якесь глибоке, вироблене роками кризових нарад чуття підказало їй: це не може почекати.

Вона зазирнула в екран. Чат «Варта». Повідомлення від Ані, де та благає про допомогу, бо Денис ломиться в під'їзд, і короткі відповіді Олени, яка намагається заспокоїти її дистанційно, бо сама заперта у своїй квартирі.

Щось у грудях у Катерини перемкнулося за одну мить, наче тумблер. Власна біда відступила вбік так само різко, як колись відступали будь-які особисті справи, щойно на роботі падав курс і треба було рятувати портфель, рахуючи час не на години, а на хвилини. Олена зв'язана рутиною, інші дівчата далеко. Але у неї є машина. І вона встигне.

- Катерино, я з тобою говорю! - Вадим підвищив голос, ображений тим, що вона взагалі наважилася відвести очі від нього під час його монологу.

- Я чую тебе, - вона вже прямувала коридором до спальні, на ходу набираючи відповідь у чат: «Аню, я їду. Буду за двадцять хвилин. Охорону викликала?» - Ми договоримо. Але не зараз.

- Тобто як «не зараз»? Ти серйозно зібралася кудись серед ночі, поки я тобі кажу, що... - він рушив слідом, та вона вже діставала з шафи куртку й ключі від машини.

- У моєї подруги під дверима стоїть чоловік, від якого вона намагається сховатися, а вдома - хвора мати після вибуху, - Катерина застібнула куртку, навіть не поглянувши в його бік. - Це важливіше за твої ображені почуття, Вадиме. Пробач.

Вона не стала чекати відповіді. Вхідні двері зачинилися за нею тихо, майже акуратно - без грюкоту, без того видовища люті, на яке він, здається, підсвідомо розраховував. У ліфті, спускаючись у підземний паркінг, вона зазирнула в чат: Олена вже координувала виклик поліції, а Аня тримала оборону.

Катерина завела мотор. Телефон на панелі авто блимнув знову. Цього разу - повідомлення з незнайомого номера, і прийшло воно саме тоді, коли колеса її кросовера виїхали на нічний, порожній проспект:

«Катерино Василівно, вибачте за пізню годину. Це Вікторія. Нам треба поговорити. Не про Вадима. Про дещо, що я випадково побачила в документах кредитного відділу - і що, здається, стосується вас набагато більше, ніж моє особисте життя».