Розділ 10: Ударна хвиля

Той день починався напрочуд звичайно, якщо взагалі можна назвати звичайним стан після двох годин сну. Кава не допомагала - вона лише прискорювала пульс, залишаючи в голові ту саму важку, сіру ліпнину з нічних повідомлень Міли. Абияк відсидівши положені години на роботі, я майже втекла додому. Хотілося тільки одного - закрити штори, ввімкнути якийсь фоновий серіал і спробувати заснути, щоб виплакати ту нічну втому.

Але ввечері, коли я вже стояла на кухні й наливала чай, за вікном завили сирени. Цей виск завжди б’є по нервах, скільки б років не минуло. Я зітхнула, схопила куртку, телефон і спустилася в укриття поруч із будинком - у підвал сусідньої школи, де вже збиралися сусіди з ковдрами та домашніми тваринами.

Ми сиділи там, гортаючи стрічки новин у пошуках векторів руху ракет, коли підземний простір глухо здригнувся від далекого, але потужного луння. Земля під ногами наче зітхнула. Усі завмерли, вдивляючись в екрани. Через хвилину київські пабліки вибухнули повідомленнями про вибухи на лівому березі.

А ще за мить справжній, особистий вибух стався в нашому чаті.

Катерина: «Світлана в лікарні. На Братиславській, у лікарні швидкої допомоги. Був ПРИЛІТ у її шістнадцятиповерхівку на лівому березі. Дівчата, я їду туди»

За три секунди екран завалило короткими, панічними реченнями. Олена писала, що вже біжить до машини, незважаючи на те, що чоловік бурчить на кухні через нерозігріту вечерю. Я вискочила з підвалу, забувши, що надворі ще лунає тривога, і киндулася ловити таксі.

Коли я забігла в приймальне відділення на Братиславській, Катерина вже була там. Вона стояла біля скляних дверей, бліда, в туфлях на підборах, які зовсім не пасували до цього кахлю та специфічного запаху ліків.

- Що з нею? - задихаючись, запитала я.

- Жива, - тихо відповіла Катерина, і я почула, як тремтить її зазвичай залізний голос. - Струс мозку, кілька порізів від скла на обличчі та руках. Осколками зачепило плече, але лікарі кажуть - жити буде. Її квартири більше немає. Вибухова хвиля пройшла крізь верхні поверхи, там усе випалено.

За п’ятнадцять хвилин приїхала Олена. Вона мовчки підійшла до нас, витягла з пакета великий теплий термос із чаєм і три паперові стаканчики. Ми сіли на затерті пластикові стільці в коридорі. Навколо метушилися лікарі, каталки, пахло заспокійливим і горілим одягом. Нас не пускали в палату - там тривала операція з очищення ран.

А ще через пів години в коридорі з’явилася вона.

Молода дівчина в куртці поверх домашнього халата, з розпатланим волоссям. Анна. Донька Світлани. Тієї самої Світлани, яка щоночі плакала в подушку, бо донька вважала її ворогом і не пускала на поріг свого «щасливого шлюбу».

Анна бігла коридором, її очі були круглими від дикого, первісного жаху. Вони з чоловіком жили в іншому районі, і цей жах нарешті змив із її обличчя весь той гонор, який Світлана описувала на наших зустрічах.

- Де Світлана Яворська? Де моя мама?! - кричала вона на медсестру на посту.

- Дівчино, заспокойтесь. Вона в операційній, лікарняний журнал заповнюю, чекайте, - спокійно, але втомлено відказала та.

Анна безсило притулилася до стіни і закрила обличчя руками. Її плечі ходили ходуном. Вона була зовсім одна. Поруч не було її чоловіка - того самого, який контролював кожен її крок. Мабуть, він залишився вдома, вирішивши, що нічна поїздка в лікарню - це «надто емоційно та нераціонально».

Катерина піднялася першою. Вона підійшла до Анни, м’яко, але впевнено поклала руку їй на плече.

- Аню, маму вже зашили. Вона спить під анестезією. Все найгірше позаду.

Дівчина здригнулася, підняла голову й ошелешено подивилася на нас трьох - чужих, незнайомих жінок, які тримали в руках стаканчики з чаєм і дивилися на неї з такою теплотою, якої вона, мабуть, давно не бачила вдома.

- Ви… хто? - прошепотіла вона, витираючи сльози тильним боком долоні.

- Ми подруги твоєї мами, - м’яко сказала Олена, протягуючи їй теплий стаканчик. - З «Варти». Сідай з нами. Будемо чекати разом.

Анна сіла між нами. Її пальці тремтіли так сильно, що чай плескався через край. Наступні дві години вона мовчала, але щоразу, коли повз проходив лікар, вона підсвідомо шукала очима підтримки у Катерини чи в мене. І ми були там.

Близько другої ночі лікар нарешті дозволив зайти в палату. Лише одній людині. Лише на кілька хвилин.

Анна підвелася. Вона подивилася на нас, і в її погляді вже не було тієї дитячої зверхності. Там було протверезіння. Повна, абсолютна переоцінка всього, що вона вважала важливим ще п’ять годин тому.

Вона повільно штовхнула двері палати, де на білому ліжку, під монотонний стукіт крапельниці, лежала її поранена, сива мати. Жива. Але без дому. І тепер - з абсолютно іншою донькою.