Розділ 9: Нічна варта

Життя після сповіді не перевернулося догори дриґом, як я того боялася. Сонце так само вставало над Дніпром, Оболонь усе так же поспішала на роботу під тихий акомпанемент ранкових новин. Але всередині мене оселилося дивне відчуття порожнечі. Наче з мене викачали старе, затхле повітря, а нове - чисте, свіже - легені ще боялися вдихати на повну силу.

Чат у телефоні мовчав уже два дні. Сердечко від Олени було останньою дією. Я часто ловила себе на тому, що просто відкриваю екран, дивлюся на список імен і закриваю назад. «Варта» чекала. Кожна з нас чекала, перетравлюючи ту щільну темряву, яку ми випустили на волю на Подолі.

Усе змінилося о третій ночі з четверга на п’ятницю.

Екран телефона спалахнув у темряві спальні, розрізавши приглушене світло від вуличного ліхтаря. Я прокинулася миттєво, наче підсвідомо чекала на цей звук.

Повідомлення в чаті. Від тієї самої жінки, яка сиділа біля вікна й досі мовчала.

Міла: «Мене звати Міла. Вибачте, що так пізно. Мені просто… дуже страшно. Я сиджу у ванній на підлозі. Андрій знову не спить. Він ходить по коридору і шукає свій автомат. Я знаю, що зброї в домі немає. Але він так сильно кричить на дітей уві сні, що я сховала дівчаток у шафі. Я не знаю, що мені робити. Якщо я вийду до нього - він мене не впізнає»

Я сіла на ліжку, відчуваючи, як серце починає калатати об ребра. Ось воно. Справжнє життя, без прикрас і літературних зворотів. Психологічний тупик, де немає правильних рішень.

Я швидко почала набирати відповідь:

Ліна: «Міло, я тут. Спиною до дверей ванної притулися. Дихай. Ми з тобою»

За секунду в чаті з’явився статус «в мережі» навпроти імені Катерини. Потім Олени. О третій ночі чотири жінки в різних кінцях Києва одночасно дивилися в екрани, тримаючи за руку ту, яка задихалася від безсилля у власній квартирі.

Катерина відреагувала наступною. Її повідомлення з’явилося через пів хвилини:

Катерина: «Міло, ні в якому разі не виходь, поки він не заспокоїться. Твоя безпека і безпека дітей - це головне. Якщо ситуація стане критичною - дзвони в поліцію або швидку, скажи, що це гострий напад ПТСР у військового. У них є спеціальні бригади» Міла: «Ні, ні, тільки не поліцію. Його заберуть, а він не винний. Він захищав нас. Він просто… він не тут зараз. Він у Бахмуті. Я чую, як він шепоче номери позицій у коридорі»

У чаті з’явилося повідомлення від Світлани:

Світлана: «Міло, люба, дихай. Глибокий вдих на чотири рахунки, затримка, видих. Ти не одна. Ми всі зараз з тобою на тій підлозі у ванній. Дівчатка сплять у шафі?» Міла: «Старша не спить. Вона тримає молодшу за руку і плаче без звуку. Вона навчилася плакати так, щоб батько не почув. Господи, я так більше не можу. Я люблю його, але мені здається, що ми всі повільно божеволіємо в цій чотирикімнатній в’язниці»

Я дивилася на екран телефона, і мне хотілося розбити стіну від власного безсилля. Жодні психологічні практики, жодні розумні книжки не давали відповіді на питання, як зцілити душу людини, яку розірвало на шматки на війні, і як врятувати жінку, яка згорає поруч із ним від вторинної травми.

Олена написала просто й коротко:

Олена: «Міло, я зараз молюся за вас. Просто сиди тихо. Ми тримаємо тебе»

Ми просиділи в чаті до п’ятої ранку. Ніхто не спав. Ми не переписувалися кожну хвилину - іноді між повідомленнями минали важкі, задушливі десять хвилин тиші. Але сам статус «в мережі» навпроти кожного імені діяв як невидимий медичний джгут. Він утримував Мілу від паніки, а нас - від почуття абсолютної марності нашого існування.

Близько пів на шосту ранку Міла написала:

Міла: «Він затих. Здається, ліг на дивані в кухонній зоні. Заснув. Я дістала дівчаток, перевела в ліжко. Сама сиджу на кухні, п’ю воду. Дякую вам. Якби не цей чат, я б, мабуть, відкрила вікно»

Я відклала телефон на подушку і заплющила очі. За вікном починався сірий, холодний київський світанок. Місто прокидалося, навіть не здогадуючись, які битви щоночі відбуваються за щільно причиненими шторами його мирних квартир.

«Варта» витримала першу нічну зміну. Але я розуміла, що це лише початок.