Розділ 3: Тиша, яка не лікує

Тиша, що настала після слів Олени, була довгою і живою. Ніби кожна з нас у цей момент переживала щось своє. Я відчувала, як важке тепло від скатертини гріє мені долоні. Жінка біля вікна, яка досі майже не говорила, нарешті ворухнулася. Темний светр, проста зачіска, міцно стиснуті руки на колінах.

Я не хочу називати своє ім’я, - сказала вона хрипкуватим голосом. - І його теж. Просто… слухайте. Вона зробила довгу паузу, ніби збиралася з силами.

Мій чоловік - військовий. Повернувся більше року тому. Контузія, осколки, реабілітація. Я думала, що найстрашніше - це чекати його з війни. Тепер розумію, що чекати було легше. Вона говорила тихо, дивлячись на полум’я свічки.

До війни ми були звичайними. Дві доньки - одинадцять і сім. Я працювала в аптеці. Він - на заводі. Коли він поїхав, я трималася. Ховала дітей у ванній під сиренами, варила борщ на три дні, щоб не думати. А коли він повернувся… я не впізнала свого чоловіка. Він майже не спить. Встає вночі, ходить по квартирі, перевіряє замки. Якщо я підходжу тихо - може різко розвернутися і закричати. Не на мене - в повітря. Сидить на балконі й курить. Не розповідає, що там було. Каже тільки «нормально». Але я бачу, як він хапається за голову, коли в новинах щось про фронт або коли доньки голосно сміються. Жінка ковтнула слину.

Я намагаюся бути терплячою. Готую його улюблений борщ, прасую форму, мовчу, коли він зривається. А він зривається. Не б’є. Но іноді каже таке… що краще б бив. «Ти не розумієш». «Ти там не була». І я мовчу. Бо справді не була. Я тільки чекала і боялася. Марія тихо зітхнула. Я побачила, як вона стиснула губи - її «багата в’язниця» раптом здалася їй не такою страшною.

Найважче - відчуття, що я втратила того чоловіка, якого кохала. Він фізично тут. Лежить поруч у ліжку. Але того - немає. Є людина, яка постійно на межі. Я не можу поїхати до мами навіть на два дні - він починає панікувати. Діти теж відчувають. Старша стала замкнутою, молодша плаче, коли тато підвищує голос. Вона витерла обличчя долонями.

Люди кажуть: «Ти дружина захисника, маєш бути сильною». А я о третій ночі стою на кухні, мию посуд і думаю: «Я теж воюю. Кожен день. Тут, у цій квартирі». Я люблю його. Але якщо я не почну говорити хоч десь, я просто зникну. Вона замовкла. І в цю мить тиша стала майже відчутною. Вона огорнула нас, ніби тепла ковдра в холодну ніч. Ми не кинулися обіймати. Не стали шукати правильних слів. Просто були поруч - п’ятеро жінок, які вперше за довгий час відчули, що їх справді чують. І в цій простій присутності було більше підтримки, ніж у будь-яких словах.