Розділ 2: Чай із присмаком провини

Після слів Марії тиша трималася довго. Я дивилась, як крапля воску повільно стікає по свічці й застигає на скатертині. Олена, яка сиділа навпроти, довго крутила в руках порожню чашку. Її золоті браслети тихо дзенькали. Я знала, що ці браслети - не просто прикраса. Це був «відкуп» за черговий скандал п’ять років тому. Нарешті Олена потягнулася до чайника. Руки в неї були худі, з виступаючими венами.

Мені соромно, - сказала вона тихо. - Слухала тебе, Маріє, і думала: «У неї хоча б дітей немає». А в мене їх двоє. І я вже дев’ятнадцять років живу так, ніби мене немає. Олені сорок три. Коротке темне волосся з сивиною біля скронь. Вона перестала фарбуватися рік тому - «немає сил». Говорила повільно, ніби кожне слово важило кілограм.

Коли ми познайомилися, мені було двадцять чотири. Він здавався надійним. Мама казала: «Таких зараз не буває, тримайся». І я трималася. Спочатку все було навіть красиво - квіти, спільні вечері, поїздки на море. А потім почалося. Маленьке. «Навіщо тобі йти до подруг, якщо можна посидіти зі мною?». «Навіщо так фарбуєшся на роботу?». «Не бреши мені, де ти була». Олена налила собі чаю, зробила ковток і скривилась - чай уже холодний.

Я перестала ходити до подруг. Перестала відповідати сестрі. Потім просто перестала відчувати. Сидиш ввечері на кухні, діти сплять, він дивиться новини, а ти дивишся у вікно і думаєш: «От і все. Це моє життя до пенсії». І навіть плакати вже не можеш - сльози скінчилися. Марія тихо поклала свою долоню на руку Олени. Та стиснула її пальці у відповідь.

Знаєте, що найстрашніше? - продовжила Олена. - Я не можу назвати його поганим. Він не б’є, не п’є, гроші приносить. Просто щодня забирає мене по крихті. А я виправдовую. «Він старається». «Дітям потрібна повна сім’я». «Кому я потрібна в сорок три з двома дітьми і без нормальної роботи?». Вона провела пальцем по обідку чашки. Голос тремтів.

Вчора ввечері я знову думала про розлучення. Уявляла, як збираю речі, як пояснюю дітям, чому тато більше не живе з нами. Як платитиму за квартиру сама. Як він розповідатиме всім родичам, що я зруйнувала сім’ю. І я… знову залишилася. Лягла поруч, дивилась у стелю і думала: «Може, це я просто така невдячна?» У кімнаті стало ще тихіше. Я відчула, як у моїх грудях стискається щось дуже знайоме. Бо моя історія теж починалася майже так само. Олена підняла почервонілі очі:

Я дуже втомилася бути «хорошою». Втомилася виправдовуватися за те, що хочу просто дихати. Ми мовчали. Хтось підсунув їй серветку. Хтось налив гарячого чаю. Свічки горіли, дощ стукав у вікно, а ми просто були разом.